Частина 29 «Разом із ним прийшло літо»

Дзвіночок на дверях знову тихо дзенькнув.

Я навіть не підняла голову одразу.

— Нарешті, — спокійно сказала я, перекладаючи стрічку. — Я вже думала, ти сьогодні вирішила не приходити.

— Не починай, — видихнула Аня, швидко зачиняючи двері. — Я запізнилася всього на…

— Десять хвилин, — перебила я, глянувши на годинник.

— П’ятнадцять максимум, — буркнула вона, але вже усміхалася.

Я ледь хитнула головою і тільки тоді підняла очі.

І завмерла.

Поруч з нею стояв Сергій.

Спокійний. Зібраний. У темній куртці.

І цей погляд…

Він уже дивився на мене.

Наче зчитував кожну деталь.

Наче нічого не пропустив.

Всередині щось різко напружилося.

Але зовні — нічого.

Абсолютно нічого.

— Доброго ранку, — рівно сказала я.

— Привіт, — відповів він.

І голос той самий.

Спокійний.

Але глибший, ніж треба.

Аня перевела погляд з нього на мене і назад.

І, здається, все зрозуміла за секунду.

— Я привела клієнта, між іншим, — швидко сказала вона, ніби розряджаючи повітря. — Дуже важливого.

Я підняла брову.

— От як.

— Нам потрібен букет, — сказав Сергій, не відводячи погляду. — На вечір. Ювілей партнера по бізнесу.

Серце на секунду збилося.

Я повільно кивнула і взяла блокнот.

Руки — спокійні.

Голос — рівний.

— Який саме букет вас цікавить?

Коротка пауза.

Він ніби ледь усміхнувся.

— Ідеальний.

Я ледь стиснула ручку.

— Це дуже широке поняття.

— Тоді… — він зробив крок ближче до столу з квітами, — щось, що не виглядає надто правильним.

Я підняла на нього погляд.

— Не люблю ідеально рівні речі, — додав він тихіше.

Аня тихо видихнула поруч.

— Ой, почалося…

Я проігнорувала її.

Підійшла до квітів.

— Тоді асиметрія, жива текстура, більше повітря, — сказала я, вже працюючи руками. — Менше контролю, більше… відчуття.

— Саме так, — тихо відповів він.

І ця тиша між словами…

Вона була занадто знайома.

Я почала збирати букет.

Повільніше, ніж зазвичай.

Уважніше.

Наче кожен рух мав значення.

— Ти завжди так працюєш? — спитав Сергій.

— Як? — не дивлячись на нього.

— Наче нічого зайвого не існує.

Я ледь усміхнулася.

— У квітах — так.

— А в житті?

Руки на секунду зупинилися.

Лише на секунду.

— Це не входить у послугу, — спокійно відповіла я.

Аня тихо кашлянула.

— Так, окей, я тут зайва чи як?

Я видихнула і продовжила працювати.

Але всередині…

Було вже не так тихо, як зранку.

Бо літо щойно зайшло в цей магазин разом із ним.

І, здається, не збиралося йти.