Частина 28 «Занадто близьке літо»

Ранок почався звично.

Аня знову запізнювалася.

Я навіть не здивувалася.

Ключ повернувся в замку, двері відчинилися, і я одразу ввімкнула світло в магазині.

Тиша. Порожнеча. І запах квітів.

Мені це подобалося.

Я поставила сумку, перевірила холодильники, почала розкладати свіжі квіти — швидко, чітко, майже автоматично.

Весілля вже у цю п’ятницю.

Часу не так багато, як здається.

Треба все підготувати до ідеалу.

Я щось записувала в блокнот, коли задзвонив дзвіночок на дверях.

— Доброго ранку, — підняла я голову.

У магазин зайшов клієнт.

Я одразу переключилася.

Професійна посмішка.

Спокійний голос.

— Чим можу допомогти?

Ми обговорили замовлення.

Букет.

Відтінки.

Упаковку.

Я слухала, кивала, пропонувала варіанти.

Збирала квіти.

Руки працювали самі.

Рівно.

Точно.

Без зайвих думок.

— Можна трохи більше зелені, — сказав клієнт.

— Звісно, — відповіла я, додаючи евкаліпт.

І саме в цей момент…

чомусь.

Згадалося літо.

Річка.

Сонце.

Теплий вітер.

І Сергій.

Не той, що в костюмі.

Не той, що з тим поглядом, від якого важко дихати.

А той… інший.

Простий.

Сміх.

Легкість.

Як ми стояли у воді, сперечалися через якусь дурницю і сміялися, як діти.

Без напруги.

Без дистанції.

Без “ти тікаєш”.

Тоді він був просто… другом.

І мені було спокійно.

Я на секунду завмерла з квіткою в руках.

Потім швидко отямилася і поставила її на місце.

— Все добре? — спитав клієнт.

Я кивнула, ніби нічого не сталося.

— Так, просто обираю найкраще поєднання.

Посміхнулася.

Професійно.

Але всередині щось тихо стиснулося.

Бо те “літо” відчувалося зараз… дуже далеко.

І водночас — занадто близько.