Частина 23 «Крок назад — не кінець»

І чому я не була здивована, коли побачила припарковане авто Сергія?

Звісно.

Як інакше.

Я зупинилася на секунду, ще не вийшовши з машини, і просто подивилася вперед.

Він стояв біля входу.

Чорний класичний костюм.

Ідеально.

Занадто.

Я на мить навіть забула, що він — власник компанії.

Бо поза роботою… він виглядав зовсім інакше.

Прості футболки, джинси, ця його розслаблена впевненість.

А зараз — зібраний.

Холодний. Чужий.

І це чомусь зачепило сильніше, ніж учорашні слова.

Я повільно вийшла з таксі, зачинила двері і поправила волосся, ніби це могло якось вплинути на ситуацію.

— Серйозно?.. — тихо видихнула.

Він підняв погляд майже одразу.

Наче знав, що я тут.

На його обличчі не було здивування.

Лише ледь помітна усмішка.

— Ти рано, — сказав він, коли я підійшла ближче.

Я схрестила руки на грудях.

— Працюю.

Коротко.

По суті.

Без зайвого.

Він кивнув, оцінюючи.

— Це я вже зрозумів.

Пауза.

Занадто знайома.

Занадто небезпечна.

Я першою відвела погляд.

— А ти? — запитала, киваючи на будівлю. — Теж “випадково” тут?

Його усмішка стала трохи ширшою.

— Можна й так сказати.

Я ледь фиркнула.

— Звісно.

Кілька секунд мовчання.

А потім він зробив крок ближче.

Знову.

Як учора.

— Як ти? — тихіше спитав він.

Просте питання.

Надто просте.

І саме тому — складне.

Я підняла на нього погляд.

— Нормально.

Автоматично.

Звично.

Він трохи нахилив голову.

— Брешеш.

Я зітхнула.

— А ти завжди починаєш ранок з цього?

— Тільки коли бачу тебе, — спокійно відповів він.

Я на секунду втратила ритм.

І це мене роздратувало.

— Слухай, — рівніше сказала я, — у мене зустріч.

Я тут не для цього.

Він кивнув.

Але не відступив.

— Я пам’ятаю, — тихо сказав він. — Просто хотів переконатися, що ти не передумала… тікати.

Я стиснула губи.

— Я не тікаю.

— Добре, — легко погодився він.

І знову цей погляд.

Наче він бачить більше, ніж я говорю.

Я витримала паузу.

Цього разу — довше.

— Нам обом краще тримати дистанцію, — сказала я спокійно.

Він не відповів одразу.

Лише уважно подивився на мене.

— Ти впевнена, що це “нам обом” потрібно?

Удар.

Точно в ціль.

Я відвела погляд на вхід у будівлю.

— Мені — точно.

Коротко.

Чітко.

Без варіантів.

Він повільно кивнув.

— Зрозумів.

Але щось у його голосі підказувало… що він не відступив.

Просто зробив крок назад.

Поки що.