Частина 21 «Правильно… майже»

Двері квартири зачинилися тихо.

Занадто тихо після того шуму, сміху і музики.

Я сперлася спиною об них і на кілька секунд просто заплющила очі.

Тиша.

Нарешті.

Але вона не заспокоювала.

Навпаки — усе, що я так старанно глушила вином і розмовами, різко стало гучнішим.

Я повільно зняла взуття, кинула сумку на крісло і пройшла на кухню.

Світло різануло по очах.

На столі стояла порожня чашка з ранку.

Ніби інша реальність.

Спокійна.

Передбачувана.

Без нього.

Я сперлася руками об стільницю і опустила голову.

— Серйозно?.. — тихо видихнула.

Перед очима знову його погляд.

Його “ти тікаєш”.

Його впевненість, яка так дратувала… і так дивно чіпляла.

Я різко випрямилася і відкрила шафку, дістала склянку, налила води.

Зробила ковток.

Другий.

Не допомагає.

Я усміхнулася сама до себе — коротко, без радості.

— Молодець, — прошепотіла. — Все правильно.

Правильно пішла.

Правильно відмовила.

Правильно не втягнулася.

…тільки чому тоді таке відчуття, ніби щось упустила?

Я провела рукою по волоссю і підійшла до вікна.

Ніч.

Місто дихає спокійно, ніби нічого не сталося.

А в мене всередині — навпаки.

Неспокійно.

Живе.

Наче хтось зачепив щось важливе — і пішов, навіть не намагаючись довести до кінця.

Я дістала телефон.

Екран засвітився в темряві.

Повідомлень не було.

Звісно.

Я дивилася на нього кілька секунд.

А потім заблокувала.

Поклала на стіл.

Відійшла.

…і через хвилину повернулася знову.

— Та ну, — тихо видихнула.

Смішно.

І зовсім не смішно.

Я сперлася стегном об стіл, схрестила руки на грудях і подивилася в темне відображення у вікні.

— Ти ж сама цього хотіла, — сказала я своєму відображенню.

Тиша у відповідь.

І десь глибоко — дуже чесне, дуже тихе: не зовсім.