Частина 20 «Межа між “йду” і “тікаю”»

— Мені не треба було приходити… — пробурмотіла я собі під ніс, уже допиваючи вино.

Рішення прийшло різко.

Просто встати і піти.

Без пояснень.

Без зайвих сцен.

Я поставила келих, взяла сумку і попрямувала до виходу, намагаючись не дивитися в той бік, де він стояв.

Майже вийшла.

Майже.

Але, як завжди буває, саме в цей момент…

я натрапила на них.

— Ань, я вже піду, дякую за гостинність, — сказала я, намагаючись звучати легко.

Анна одразу насупилася.

— Ти тільки прийшла, залишся.

— Мені завтра рано вставати, — автоматично відповіла я.

Брехня.

І вона це знала.

— Та перестань, — Аня взяла мене за руку. — Посидь ще трохи.

Я ледь усміхнулася.

— Іншим разом, добре?

Вона вже хотіла щось заперечити, але я відчула погляд.

Його.

Сергій мовчав.

Просто дивився.

Уважно.

Наче намагався зрозуміти — я дійсно йду чи знову граю в ці свої “правильно”.

Я витримала цей погляд.

Цього разу — без паузи.

— Гарного вам вечора, — додала я спокійніше.

І зробила крок повз них.

Один.

Другий.

— Ти тікаєш, — тихо сказав він за спиною.

Я зупинилася.

Очі заплющилися на секунду.

От же…

Я повільно повернула голову.

— Я йду, — виправила я.

Він ледь нахилив голову, ніби розглядав мене заново.

— Є різниця?

Я стиснула ремінець сумки сильніше.

Є.

І він це прекрасно розуміє.

— Для мене — так.

Коротка пауза.

Анна переводила погляд з нього на мене, явно нічого не розуміючи, але вже відчуваючи напругу.

— Добре, — нарешті сказав він.

І зробив крок убік.

Даючи мені пройти.

Занадто легко.

Знову.

Я пройшла повз.

Але цього разу щось всередині не відпустило.

Не дало просто вийти і забути.

І саме це було найгірше.