Частина 19 «Поруч, але не зі мною»

Ситуацію врятувала Аня.

— Сергій! — її голос пролунaв десь збоку, легкий і безтурботний. — Іди сюди!

Я навіть не одразу зрозуміла, що затримувала дихання.

Він перевів погляд на неї, потім знову на мене.

На секунду.

Довгу, мовчазну.

Ніби щось ще хотів сказати.

Але не сказав.

— Поговоримо пізніше, — тихо кинув він і, нарешті, зробив крок назад.

І цього разу — пішов.

Я видихнула.

По-справжньому.

Глибоко.

Наче тільки зараз легені згадали, як це — працювати нормально.

Келих у руці раптом став занадто легким.

Я допила його до дна, навіть не відчувши смаку, і одразу потягнулася за іншим.

У мене не було плану напитися.

Чесно.

Просто…

Потрібно було заглушити це дивне тремтіння всередині.

Цю напругу, яка так і не зникла разом із ним.

Перший ковток нового вина був уже відчутний.

Теплий.

Різкіший.

Я сперлася ліктем об стіл, намагаючись виглядати так, ніби все під контролем.

Наче нічого не сталося.

Наче це був просто звичайний діалог.

Звичайне “ні”.

Звичайний вечір.

…але погляд сам собою ковзнув у той бік, де тепер стояв він.

Поруч із Анею.

Він щось сказав їй — і вона засміялася.

Легко. Щиро.

Я відвела очі занадто швидко.

І зробила ще один ковток.

— Серйозно? — тихо пробурмотіла собі під ніс.

Невідомо, до кого саме.

До нього?

До себе?

Чи до цього відчуття, яке я вперто намагалася не називати.

Я провела пальцями по ніжці келиха, відчуваючи, як холод скла трохи заспокоює.

Не сильно.

Але хоч щось.

Бо найгірше було не те, що він поруч з іншою.

А те… що навіть зараз я відчувала його присутність так, ніби він стоїть за спиною.

І це дратувало.

Більше, ніж мало б.