Частина 18 «Правда між рядків»

— Я вже відповіла “ні”, — сказала я тихо, але цього разу без жодних сумнівів.

Його рука завмерла.

На секунду.

А потім повільно опустилася.

Сергій уважно подивився на мене, ніби намагався знайти хоч тріщину в моїй впевненості.

— Добре, — коротко сказав він.

Занадто легко.

Це насторожило більше, ніж якби він продовжив тиснути.

Я ледь примружилася.

— І все?

Він знизав плечима, але в його очах з’явилося щось нове. Спокійніше. Глибше.

— А ти хотіла, щоб я сперечався?

Я на мить розгубилася.

Бо… можливо, десь всередині — так.

— Ні, — відповіла я, відводячи погляд.

Він кивнув, ніби прийняв це.

Але не пішов.

Не відступив.

Просто залишився поруч.

— Ти ж розумієш, — тихіше додав він, — це “ні” не про танець.

Я різко подивилася на нього.

— Не вигадуй.

Його губи ледь торкнулася усмішка.

— Я нічого не вигадую.

Крок ближче.

Знову ця небезпечна дистанція.

— Ти відмовляєш не мені. Ти відмовляєш тому, що може статися.

Серце знову підвело.

Я стиснула щелепу.

— І що в цьому поганого?

— Нічого, — спокійно відповів він. — Якщо ти дійсно цього хочеш.

Пауза.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю, затримався на губах… і повернувся до очей.

— Але ти ж не впевнена.

Я відчула, як всередині щось різко стиснулося.

Злість? Страх? Чесність?

— А ти завжди такий? — тихо спитала я. — Лізеш туди, куди не просять?

Він не образився.

Навпаки — виглядав так, ніби чекав саме цього.

— Тільки коли мені не байдуже.

Це вдарило сильніше, ніж будь-який жарт чи тиск.

Я мовчала.

Бо не знала, що відповісти.

І саме ця тиша між нами сказала більше, ніж будь-які слова.