Частина 17 «Доведи, що не боїшся»

Я подивилася на його простягнуту руку.

Секунда.

Друга.

А потім повільно підняла погляд на нього.

— Можливо… — сказала я спокійно, — ти запросиш Аню?

У кімнаті ніби стало трохи тихіше.

Сергій не прибрав руку.

Його брови ледь помітно піднялися.

— Аню? — повторив він.

Я злегка кивнула і зробила ковток вина, намагаючись виглядати максимально спокійно.

— Це ж її вечір.

Десь позаду нас Анна засміялася з чиєїсь історії, навіть не підозрюючи, що стала темою нашої маленької розмови.

Сергій повільно видихнув.

Потім нахилив голову набік, розглядаючи мене так, ніби я щойно сказала щось дуже цікаве.

— Тобто ти відмовляєшся?

— Так, — повторила я трохи твердіше, ніж планувала.

Сергій мовчав ще кілька секунд.

Його рука так і залишалася між нами — зависла в повітрі, ніби він досі не вирішив, опустити її чи все ж дочекатися іншої відповіді.

— Дивно, — тихо сказав він нарешті.

Я ледь усміхнулася.

— Чому ж?

Він зробив крок ближче. Надто близько.

— Тому що ти не виглядаєш як людина, яка не хоче.

Серце в грудях зробило зайвий удар.

Я повільно поставила келих на стіл, щоб не видати себе.

— А ти не виглядаєш як людина, яка звикла чути “ні”.

Його губи смикнулися в ледь помітній усмішці.

— Можливо.

Коротка пауза.

Гучні голоси навколо, музика, сміх — усе це раптом відійшло на задній план, ніби ми залишилися в окремому просторі, де є тільки ця напруга між нами.

— Тоді поясни, — тихіше додав він, нахиляючись ближче, — навіщо ти зараз переконуєш мене запросити іншу?

Я підняла на нього погляд.

І на секунду забула, що мала відповідь.

— Тому що так правильно, — сказала я після паузи.

— Правильно? — він майже прошепотів це слово. — Чи безпечніше?

Я стиснула пальці.

Попав.

— Це одне і те саме, — коротко відповіла я.

Він тихо хмикнув.

— Ні.

Ще крок.

Його голос став нижчим.

— Просто ти боїшся.

Я різко вдихнула.

— Я не боюся.

— Тоді доведи.

Його рука знову трохи піднялася — вже не так відкрито, але достатньо, щоб я зрозуміла.

Запрошення все ще тут.

Нікуди не зникло.

Я дивилася на нього.

На його руку.

На відстань між нами, яка з кожною секундою здавалася все меншою.

І найбільше дратувало те, що він мав рацію хоча б у чомусь.

Я повільно видихнула.

— Ти занадто самовпевнений, — тихо сказала я.

— А ти занадто чесна в своїх очах, — одразу відповів він.

Тиша між нами знову стала густою.

Я знала: ще секунда — і або зроблю крок назад.

Або…

…покладу свою руку в його.