Частина 13 “Друзі… поки що”

Сергій ще кілька секунд дивився на мене.

Так уважно, що мені стало трохи не по собі.

Ніби він намагався зрозуміти не тільки мої слова, а й те, що я не сказала.

— Як раніше… — тихо повторив він.

Я кивнула.

— Так.

Він повільно видихнув і опустив погляд на стіл, де лежали стрічки.

— Знаєш, що найгірше?

— Що?

Він ледь усміхнувся, але в цій усмішці не було веселості.

— Я теж хотів, щоб усе було як раніше.

Я відчула, як серце зробило важкий удар.

— Тоді це добре, — сказала я.

Він підняв на мене очі.

— Ні.

Тиша між нами стала густою.

— Чому? — тихо запитала я.

Він кілька секунд мовчав.

— Бо раніше я не помічав деяких речей.

Мені не сподобалося, як це прозвучало.

— Яких?

Він відповів не одразу.

— Тебе.

Я застигла.

— Сергію…

— Я знаю, — перебив він спокійно. — Ти вже сказала, що це погана ідея.

Я опустила погляд.

— Бо так і є.

Він сперся плечем об стіл.

— І ще ти сказала, що я їй подобаюся.

— Це правда.

— Можливо.

Я різко підняла голову.

— Що значить "можливо"?

Він трохи знизав плечима.

— Анна хороша. Мені з нею легко.

— Але?

Він усміхнувся куточком губ.

— Але це не те, про що ти думаєш.

Я відчула, як усередині все напружилося.

— Сергію, не треба.

— Чого?

— Ускладнювати.

Він тихо засміявся.

— Віто, ускладнилося все в той момент, коли ти почала боятися, що я стою поруч.

Я хотіла заперечити.

Але не змогла.

Бо він знову мав рацію.

У цей момент на складі щось глухо впало.

Ми обоє озирнулися.

— Анна, мабуть, знайшла ті стрічки, — тихо сказала я.

Сергій кивнув.

І раптом сказав дуже спокійно:

— Добре.

— Що добре?

— Ми зробимо так, як ти хочеш.

Я трохи здивувалася.

— Справді?

— Так.

Він випрямився.

— Друзі.

Це слово прозвучало трохи дивно.

Я все ж кивнула.

— Друзі.

Він зробив крок назад.

— Тоді тобі не потрібно буде боятися.

Я ледь усміхнулася.

— Саме цього я і хочу.

Але щось у його погляді підказало мені одну неприємну річ.

Він погодився.

Та це не означало, що йому легко.

І, можливо, це не означало, що він справді зупиниться.