Частина 10 “Напружена звичайність”

Минуло три дні.

Нічого особливого не сталося.

І саме це було дивним.

Ми працювали як завжди. Анна жартувала з клієнтами, бігала по магазину, іноді голосно вмикала музику. Я складала букети, приймала доставку, оформлювала замовлення.

Сергій кілька разів заходив допомогти з коробками.

Все було… нормально.

Занадто нормально.

Він поводився так, ніби того вечора не було. Говорив зі мною так само спокійно, як завжди, іноді навіть жартував.

І це трохи дратувало.

Бо я все пам’ятала.

Того дня в магазині було тихо. Середина дня, клієнтів майже не було.

Анна стояла біля каси і гортала телефон.

— О, — раптом сказала вона.

— Що? — запитала я, не піднімаючи очей від букета.

— Сергій сьогодні зайде.

Моя рука на секунду зупинилася.

— Знову коробки?

— Ні, — усміхнулася вона. — Я його сама попросила.

Я підняла погляд.

— Навіщо?

Анна знизала плечима, але усмішка на її обличчі стала трохи сором’язливою.

— Каву попити.

Я мовчала.

— Що? — одразу насторожилася вона.

— Нічого.

— Ти так дивишся, ніби я сказала щось незаконне.

Я тихо засміялася.

— Анно, ти доросла людина. Можеш пити каву з ким хочеш.

— Добре, — сказала вона, але все одно примружила очі. — Але ти зараз звучала як старша сестра.

Я тільки похитала головою.

У цей момент дзвіночок над дверима тихо задзвенів.

Я навіть не підняла очей.

Але Анна підняла.

І одразу широко усміхнулася.

— О, ти вже тут!

Я все ж глянула на двері.

Сергій стояв на порозі з паперовим пакетом у руках.

— Я подумав, що кава без десерту — це сумно, — сказав він.

Анна одразу підійшла до нього.

— Ти ідеальний.

Він усміхнувся.

А потім перевів погляд на мене.

— Привіт, Віто.

Я трохи кивнула.

— Привіт.

На секунду між нами знову повисла та сама дивна тиша.

Та сама, що була того вечора в магазині.

Анна цього, здається, не помітила.

Вона вже заглядала в пакет.

— Боже, тут еклери!

— Я ж казав, — відповів Сергій.

Я повернулася до своїх квітів.

Але через кілька секунд почула, як Анна сказала:

— Віто, йди до нас. Перерва.

— Я ще цей букет закінчу.

— Він може почекати, — наполягла вона.

Я зітхнула і відклала стрічку.

Коли я підійшла до столу, Сергій уже розкладав стаканчики з кавою.

Анна сіла навпроти нього.

А мені залишився стілець поруч.

Я сіла.

Сергій поставив переді мною стаканчик.

— Без цукру, — сказав він тихо.

Я здивовано глянула на нього.

— Ти пам’ятаєш?

Він ледь усміхнувся.

— Я багато що пам’ятаю.

Анна підняла брову.

— Цікаво.

Я відчула, як щось всередині напружилося.

— Що саме цікаво? — спокійно запитала я.

Анна перевела погляд з мене на Сергія.

І раптом хитро усміхнулася.

— Те, що ви двоє виглядаєте так, ніби щось від мене приховуєте.

Я ледь не вдавилася кавою.

Сергій тихо засміявся.

— Анно, у тебе дуже багата уява.

— Можливо, — сказала вона.

Але все одно продовжувала дивитися на нас обох занадто уважно.

І я раптом зрозуміла одну неприємну річ.

Анна могла жартувати.

Але іноді вона бачила більше, ніж здається.

І це могло стати проблемою.