Частина 9 “Початок чогось нового”

Я ще кілька секунд дивилася на екран.

Повідомлення від Сергія залишалося коротким і простим:

“Я повернувся в бар. Не хвилюйся.”

Ніби між нами нічого й не сталося.

Я все-таки натиснула “Добре.”

Телефон одразу згас у моїй руці.

— І на цьому все, — тихо сказала я сама собі.

Я вимкнула останню лампу над прилавком. Магазин занурився у м’яку напівтемряву, тільки вітрина ще світилася теплим світлом на вулицю.

Я взяла пальто і вже збиралася йти, коли телефон знову завібрував.

Я не хотіла дивитися.

Але все ж глянула.

Сергій.

“Ти образилась?”

Я тихо видихнула.

Кілька секунд просто стояла посеред магазину.

Потім написала:

“Ні.”

Відповідь прийшла майже одразу.

“Тоді чому ти так поспішала відправити мене?”

Я сперлася плечем об стіну.

Слова з’являлися в голові, але жодне не здавалося правильним.

Тому я написала найпростішу правду.

“Бо це могло б ускладнити життя.”

Кілька секунд — тиша.

Потім нове повідомлення.

“Тобі чи мені?”

Я тихо засміялася.

“Нам усім.”

Він довго не відповідав.

Я вже подумала, що розмова закінчилася.

Але екран знову засвітився.

“Анна щойно сказала, що ти найкраща людина, яку вона знає.”

Серце раптом боляче стиснулося.

Я повільно опустилася на стілець.

“Вона перебільшує.”

Через кілька секунд прийшла відповідь.

“Ні.”

Я довго дивилася на це коротке слово.

А потім прийшло ще одне повідомлення.

“Тому ти й відправила мене.”

Я не відповіла.

Бо він знову мав рацію.

Я сиділа в тихому магазині серед квітів і відчувала дивну суміш полегшення і смутку.

Телефон ще раз завібрував.

“Спокійної ночі, Віто.”

Я написала:

“І тобі.”

І поклала телефон у сумку.

Цього разу точно вирішивши, що на цьому все.

Але коли я вийшла з магазину і зачинила двері, у вітрині на секунду побачила своє відображення.

І зрозуміла одну дуже просту річ.

Це тільки початок.

Бо завтра нам знову доведеться стояти поруч у магазині.

І робити вигляд, що між нами нічого не змінилося.

Хоча насправді змінилося вже занадто багато.