Частина 7 “Зізнання, якого немає”

Я мовчала кілька секунд.

Сергій усе ще дивився на мене, чекаючи відповіді. Його погляд був спокійний, але надто уважний — ніби він справді хотів почути правду.

Саме це і було найгірше.

Я повільно видихнула і підняла на нього очі.

— Сергію… тобі треба повернутися.

Він не рухнувся.

— Це не відповідь.

— Це якраз відповідь.

Я обійшла прилавок, щоб не стояти від нього так близько. Серце чомусь билося занадто голосно, і я боялася, що він це почує.

— Анна чекає на тебе.

— Анна в барі, — спокійно сказав він.

— Саме тому.

Він трохи насупився.

— Я не розумію.

Я зупинилася біля столу з квітами й почала без потреби поправляти стрічку на букеті.

— Тут нічого розуміти.

— Віто…

— Серйозно, — перебила я. — Іди.

У магазині знову запала тиша.

Він зробив ще один крок до мене.

— Ти відправляєш мене, бо не хочеш розмовляти?

Я похитала головою.

— Бо не треба.

— Чому?

Я нарешті повернулася до нього.

— Бо це погана ідея.

Він тихо видихнув.

— Просто поговорити?

— Так.

— Чому?

Я на секунду заплющила очі.

— Бо ти подобаєшся моїй  подрузі!

Слова зависли між нами.

Сергій мовчав.

А я вперше за вечір змусила себе подивитися йому прямо в очі.

— І цього достатньо, щоб ти зараз вийшов із цього магазину.

Він дивився на мене довго. Ніби намагався зрозуміти, що саме я насправді маю на увазі.

Потім повільно кивнув.

— Добре.

Я відчула дивне полегшення.

Але воно тривало лише секунду.

Бо перед тим як піти, він сказав тихо:

— Але ти зараз збрехала.

Я завмерла.

— Я не…

— Ти сказала, що це через Анну.

Він узяв свою куртку зі стільця.

І додав, дивлячись на мене так само уважно:

— Але справа не тільки в ній.

Я нічого не відповіла.

Він ще секунду стояв біля дверей.

Потім тихо сказав:

— Добраніч, Віто.

Двері задзвеніли.

І він пішов.

Я залишилася стояти серед квітів, стискаючи стрічку в руках.

Коли за вікном промайнула його постать, я нарешті опустила голову на стіл.

— Чорт…

Бо він мав рацію.

Я справді збрехала.

І від цього ставало тільки гірше.