Частина 6 “Правда в напівтемряві”

Я ще кілька секунд стояла біля вікна, поки не почула, як машина Анни від'їхала від тротуару.

Тоді магазин остаточно занурився в тишу.

Я повернулася до столу з квітами і машинально почала розбирати залишки троянд. Пелюстки були холодні, трохи вологі від холодильника.

— Заспокойся, — тихо сказала я сама собі.

Ніби це могло допомогти.

Я взяла секатор і почала підрізати стебла. Одне. Друге. Третє.

Але думки вперто поверталися до тієї секунди біля вікна.

Його погляд.

Чому він взагалі подивився?

І чому мені стало так ніяково, ніби він побачив щось більше, ніж просто мене за склом?

Я різко поклала секатор на стіл.

— Дурниці, Віто.

Я швидко прибрала робоче місце, вимила вази, протерла прилавок. Робота завжди допомагала думати менше.

Через пів години магазин уже виглядав майже ідеально.

Я вимкнула частину світла. Залишилися тільки маленькі лампи над прилавком, і квіти в напівтемряві виглядали ще красивішими.

Телефон тихо завібрував.

Я навіть не хотіла дивитися.

Але все ж взяла його.

Повідомлення від Анни.

“Ми вже в барі. Тут дуже затишно. Ти ще можеш приїхати!”

Я посміхнулася.

І одразу ж прийшло друге повідомлення.

Від Сергія.

“Анна змусила мене написати. Але якщо чесно… було б добре, якби ти приїхала.”

Я дивилася на екран довше, ніж потрібно.

Серце чомусь забилося швидше.

— Ні, — тихо сказала я.

Я поклала телефон на стіл.

Минуло хвилин п’ять.

Потім десять.

Я знову взяла телефон.

Повідомлення все ще було там.

Я набрала відповідь.

"Гарно вам відпочити."

Кілька секунд дивилася на текст.

Потім стерла.

Знову набрала.

"Може пізніше."

Знову стерла.

— Господи, що зі мною…

Я поклала телефон і заплющила очі.

І саме в цей момент двері магазину тихо задзвеніли.

Я різко обернулася.

— Ми вже закриті, — сказала автоматично.

Але слова застрягли в горлі.

Бо біля дверей стояв Сергій.

Без куртки.

Трохи розкуйовджений, ніби швидко йшов.

Я здивовано дивилася на нього.

— Ти ж… поїхав.

Він знизав плечима.

— Майже.

— А Анна?

— Вона думає, що я пішов у туалет.

Я кліпнула.

— Серйозно?

Він зробив кілька кроків до прилавка.

— Серйозно.

У магазині знову стало тихо. Тільки холодильник тихо гудів десь у кутку.

Я схрестила руки.

— І навіщо ти повернувся?

Сергій подивився прямо на мене.

Цього разу не відводячи погляду.

— Бо мені здалося, що ти втекла.

Я тихо фиркнула.

— Від чого?

Він трохи нахилив голову.

— Оце я і намагаюся зрозуміти.

Я хотіла щось відповісти.

Але раптом зрозуміла, що не знаю що.

Тому що, можливо, він був правий.

І це лякало найбільше.

Сергій повільно сперся ліктями на прилавок.

— Віто… можна чесно?

— Це звучить небезпечно.

Він ледь усміхнувся.

— Я помітив, що ти останні дні уникаєш мене.

Серце пропустило удар.

— Тобі здається.

— Можливо.

Він зробив паузу.

— Але я рідко помиляюся.

Я відвела погляд на букет півоній.

— І що ти хочеш почути?

Він тихо відповів:

— Правду.

Я мовчала.

Бо правда була саме тим, чого я боялася сказати.

І, можливо, навіть почути.