Частина 5 «Відчуття, яке не відпускає»

Ми ще деякий час працювали майже мовчки. Магазин повільно наповнювався запахом троянд і легким шумом розмов. Анна бігала між клієнтами, Сергій допомагав переносити коробки, а я складала букети.

Але десь усередині мене вже сиділа думка про вечір.

Анна першою згадала про це знову.

— Так, все, — сказала вона, дивлячись на годинник. — Сьогодні ми закриваємось трохи раніше. Я вирішила.

— Це ще чому? — запитала я, піднімаючи очі.

— Бо понеділок треба лікувати вином, я ж казала.

Сергій усміхнувся.

— Я підтримую цю ідею.

Я мовчки обгорнула папером букет із півоній і віддала його клієнтці.

Двері зачинилися.

Анна знову повернулася до мене.

— Ну що, Віто? Поїхали.

Я на секунду зупинилася, потім похитала головою.

— Ні.

— Чому? — здивувалася вона.

— Я не хочу сьогодні.

Анна підійшла ближче, сперлася ліктями на прилавок.

— Ти ж любиш наше вино після роботи.

— Люблю. Просто… не сьогодні.

Вона уважно дивилася на мене кілька секунд.

— Ти точно не через нас?

— Через вас?

— Ну… — вона кивнула в бік Сергія.

Я тихо зітхнула.

— Анно, їдьте спокійно. Все нормально.

Сергій до цього мовчав, але тепер сказав:

— Можемо поїхати іншим разом.

Я подивилася на нього.

— Ні. Не треба.

У магазині стало трохи тихо. Чути було лише, як десь у холодильнику тихо працює мотор.

Анна нарешті випрямилася.

— Добре, — сказала вона. — Але тільки сьогодні.

— Домовились.

Вона швидко зібрала свою сумку, накинула пальто.

Сергій теж узяв куртку, але перед тим як піти, зупинився біля прилавка.

— Точно не хочеш поїхати? — тихо запитав він.

— Точно.

Він ще секунду дивився на мене, ніби хотів щось сказати. Але лише кивнув.

— Добре.

Анна вже стояла біля дверей.

— Ми тобі потім напишемо! — весело сказала вона.

— Напишіть.

Двері задзвеніли, коли вони вийшли.

Я залишилася одна в магазині.

Кілька секунд просто стояла, дивлячись на квіти.

Потім повільно видихнула.

Тиша раптом стала дуже відчутною.

Я підійшла до вікна.

На вулиці Анна щось весело говорила Сергію, сміялася. Він нахилився до неї, щоб щось відповісти.

А потім на секунду підняв голову.

І подивився прямо у вікно.

На мене.

Я швидко відвернулася, ніби мене спіймали на чомусь забороненому.

І тільки тепер зрозуміла, що насправді втекла не від них.

А від себе.