Глава 11. Кароліна

Юра вправний вершник…

Білогривий кінь, на ім’я Тристан, несеться галопом під керівництвом чарівного стоматолога. І це однозначно найкраща частина нашого побачення. Спостерігаю за тим, як його волосся розвівається вітром. Він дійсно дуже органічний тут, а ще на мене вовком дивляться всі працівниці закладу, бо Юра максимально уважний лише до своєї супутниці. До мене. І до коня, звісно!

Посміхаюсь і махаю, наче остання ідіотка, а сама думаю про те, що я взагалі тут роблю???

Ніколи не думала, що мити та вичесувати коня перед катанням, то потужний привілей. Ні, звісно ці тварини виховані і спокійні, звичні до людей, а Юра взагалі тут в своїй стихії. Проте мене досі тримають дитячі психотравми, через які я не можу розділити з Юрком неймовірне захоплення безпосереднім контактом з Тристаном.

Своїх справжніх переживань не показую. Вірю, що ми не будемо тут вічно, а один раз можна і потерпіти. Заради такого гарного чоловіка точно, правда ж?

Заспокоювала себе, як могла, поки ми обережно чесали конячу гриву. Періодично кінь мутузив мене своїм не дуже чистим хвостом. Декого подібні речі змушують почуватися добре і мило, а я весь час згадувала схожі моменти з дитинства, коли так само робила корова у бабусі в сараї. 

Якщо чесно, то в дитинстві в селі мене карали прибиранням лайна за худобою, а тут схоже, що люди сприймають це за справжнісіньке щастя. Я чула звісно, що індуси навіть їдять коров’яче лайно. Священні тварини, як не як. Але…

Юра пояснює, що в такі моменти, коли ти доглядаєш за конем, ви звикаєте одне до одного, бо тварина відчуває енергетику. Якщо це так, мені трохи соромно перед Тристаном, бо в душі мене неприємно перетрушує щоразу, коли він махає хвостом в мою сторону.

Це жахливо! Тому що в кіно подібні моменти мають максимально романтичний вигляд, а в дійсності коні ще й смердять. Хочу додому, якомога скоріше, але посміхаюсь максимально широко і продовжую милуватись щасливим виглядом мого сусіда.

— Сідай, Кароліно! Думаю, Тристан тебе трохи покатає.

Тільки не це, прошу!

— Та не треба, я краще на тебе подивлюся… Ти однозначно в своїй стихії!

— Ох, ти ще не бачила нас з Тристаном в кращі часи!

Схоже на те, що вибору в мене немає, відмови не приймаються, бо за мить Юра легко хапає мене за талію і галантно підсаджує на Тристана. Матінко рідна! Ні, не бути мені середньовічною принцесою, не подобається мені ні сідло, ні кінь, ні власний емоційний стан. На якусь мить мені здається, що Тристан тремтить піді мною, наче він також в спротиві до всіх цих подій.

— Мені страшно, Юра. Може, не варто? Я поки не готова. 

— Каро, тобі нема про що хвилюватись. Я поруч, — промовляє і обережно кладе руку на моє стегно.

Уф! 

Можу лише погодитись, тому схвально киваю і тримаюсь міцніше.

Мій хлопець (не знаю, чи можу я його вже так називати після того дотику до моєї ніжки!) тягне коня за поводи і ми повільно йдемо по колу. Раніше не замислювалась над тим, наскільки складно правильно тримати спину і не боятись впасти. Дихаю повільно і глибоко. Можливо, це навіть може мені сподобатись. З часом. Якщо призвичаїтись, але не факт.

Думка про те, що я дуже хочу додому ніяк мене не кидає.

Аж раптом Тристан зривається з місця і стрімко летить вперед. Все моє тіло скуте страхом, але певно саме цей інстинкт допомагає мені втриматись в сідлі, міцно вчепившись руками за усе, за що я змогла вхопитись. Трохи згодом пану стоматологу вдається зупинити швидку тварюку. Нарешті відчуваю землю ногами і готова її розцілувати. 

Дорогою в таксі додому Юра перепрошує за інцидент, але наголошує на тому, що я молодець і наступного разу все буде значно краще.

Наступного? Якого наступного??? 

Нервовий смішок не вдається стримати, але мій співрозмовник нічого не помічає. Ми обоє настільки стомлені фізично та брудні, що про поцілунки не йдеться. Почуваюся абсолютно щасливою, коли двері за Юрком нарешті зачиняються, і я можу стягнути з себе весь одяг.

Мало не шарахаюсь від смартфону, коли той раптово починає дзвонити.

Дар Божий… Ой вей! Ну що йому весь час від мене треба???

— Алло!

— Чого так довго слухавку береш, зміючко? Скажи, що ти вдома, бо я зараз буду біля тебе і ти їдеш зі мною.

— Що? Якого біса? Ти невчасно, Богданович. В мене був насичений день, я втомилась і дуже хочу в душ, а все інше мене не цікавить. Сьогодні розбирайся сам. Без мене. Все! Па-па!

— Стій, — ричить, — Я сказав Емілю, що ми сьогодні з тобою йдемо в більярд. Ну типу на побачення чи щось таке. Це почула Орися. І сказала, що вона має ЦЕ побачити.

— Куди ми з тобою йдемо??? В більярд?

— Ну що ти за дівчина така! Це просто капець! Мабуть, єдина жінка в моєму оточенні, (а це чимала кількість людей!), яка не любить бити по шарам! Вдягайся кажу, бо вони через двадцять хвилин під’їдуть туди, де ми з тобою типу удвох. Я для тебе стараюсь, між іншим!

— Господи, Даре! Мені треба в душ, а не їхати кудись із тобою. Ти б думав, про що брешеш.