Глава 10. Кароліна

Вирішив він! Владнав все! От бовдур!

І тягне мене за собою на вихід, наче дитину малу. Щойно опиняємось на вулиці, не стримуюсь. Налітаю на Дара з кулаками, гамселю міцні чоловічі груди, боляче натикаюсь руками на металеві застібки його шкіряної куртки.

Боляче! Сльози самі прискають з очей…

— Ти нормальна взагалі?

Щире здивування на обличчі Дара добиває мене остаточно. Він дійсно не розуміє? Він думає, що все владнав?

— Ну як ти собі уявляєш парубоцьку та дівочу вечірку за день до весілля? Які ми будемо на церемонії? Я взагалі Орисі пропонувала влаштувати всі ці святкування за тиждень до весілля, щоб потім спокійно підготуватися до важливого дня. Ну за день до ще можна було б зрозуміти, а тепер взагалі жах! Як вас всіх докупи збирати, якщо наклюкаєтесь? 

Спокій хлопця передається мені, тому поступово заспокоююсь, поки озвучую думки зі своєї голови. Чекала на чергову порцію бруду, образливих слів та знущання, але:

— Кароліно, видихай. Чесно. В тебе вже трохи дах потік з цією підготовкою. Все буде добре. Ти за дівчатами дивись, а хлопці будуть в мене під наглядом. Ти не єдина людина, яка любить Орисю та Еміля. Чуєш? Заспокойся. Налякала мене своїми психами, ще й руки побила… Ай! Покажи! — хапає за долоні, які я без кінця тру, продовжуючи хлюпати носом, — Ох і бідося. Ще й замерзла. Ходи сюди.

Тепла хвиля б'є в груди і збиває з пантелику.

Дар так несподівано мене обіймає, гріючи собою під курткою, що я миттю заспокоююсь. Стає добре, так спокійно і легко, що ненадовго забуваюсь. Проте сльози більше не течуть, а голос Богдановича дзвенить в мене просто біля вуха:

— Дивись, вечірки почнемо раніше, а церемонія все одно на наступний день о другій годині починається. Нагуляємось, виспимось і вперед. Так що всі твої оці драматичні страждання і соплі в мене на футболці абсолютно зайві, зміючко. 

— Бо це важливо, як ти не розумієш!

Ні, він таки мене дратує! Виплутуюсь з обіймів витираю носа ліктем і продовжую:

— Це вам хлопцям достатньо вмитись, чуба пригладити і наречений готовий. У дівчат трохи більше процесів підготовки, щоб ти знав! Макіяж, зачіска, найдрібніші деталі мають значення.

— Ой, бо ви завжди все ускладнюєте, замість того, щоб спокійно жити це життя. Нахіба? Навіщо будувати складні конструкції з волосся, малювати пейзажі на обличчі, якщо вночі то все доведеться змити?

— О, то треба прийти зачуханою на весілля подруги, щоб потім у всіх гостей на роки вперед бути шикарні фото, які підтверджують мою безвідповідальність? Це повага! До Орисі з Емілем, до інших, та навіть до тебе, бовдура. Хоча після твоїх слів, вже маю сумніви, що в цих поясненнях взагалі є сенс…

— Та годі тобі! Я ж не сказав, що ми не будемо при параді. Не сказав? Не сказав. Поїхали вже. З твоєю тривожністю я не знаю, як ти дожила до своїх двадцяти п’яти рочків без сивини. Є один гарний спосіб нормалізувати твій психічний стан, але в тебе ж з Юрієм було тільки перше побачення. До речі, а на якому побаченні твій кодекс дозволяє доступ до тіла?

— І як це має мені допомогти? Нісенітниця. Ти б ще свої послуги запропонував!

— Ну… На що не підеш заради збереження ментального здоров'я подруги.

Ой вей! Мені здається, чи Дар Божий вміє ніяковіти???

— Дякую, обійдуся. Поїхали вже.

Якщо чесно, я про це не думала.

Про доступ до тіла. Впевнена, що такі серйозні чоловіки, як Юра не будуть поводитись, наче справжнісінькі дикуни (як-от Дар, ага-ага!). Нам потрібно краще дізнатись одне про одного, не поспішати. І знову ж! Сам факт того, як безпардонно Богданович питає мене про подібні речі, виходить за будь-які межі.

Варто б взагалі розвернутись та піти після такого, але я визнаю сувору дійсність, мовчки обіймаю Дара зі спини і насолоджуюсь поїздкою додому.

— Якась ти тихенька. Втомилася. чи знову завантажила мозок дурницями про те, що все і всіх на світі треба контролювати?

— Ну хоч хтось з нас має думати головою, а не одним місцем. Тільки починаю вірити в твою нормальність, так знову бісиш мене, Богданович. Те, що я не кричу на тебе далі через зміну дати вечірки, не означає, що все добре. Приймаю дійсність, що вже зробиш.

— Господи, сходи краще на побачення. Відпочинь трохи. Всі організаційні моменти вже влаштовані, так ні! Їй треба бубніти, наче старій бабці, яка свою чергу в жеці пропустила.

— До побачення, пане Богдановичу! А краще б очі мої тебе не бачили. Ну нічого, ще трохи потерплю тебе “коханий” і все добре буде. Здається, Орися заспокоїлася. Думаю, нам вдалося її трохи обдурити.

— Угу. І все це виключно моя заслуга. зміючко. Точніше, заслуга мого терпіння янгола та майстерність згладжувати конфлікти!

— Пфф… Я краще промовчу, бо ми знову поб’ємось. Долоні шкода, ще болять.

— Мовчи-мовчи, зміючко. І до речі! Хочеш подобатись Юркові, не забувай хвалити його ідеї, успіхи, зовнішність, бачення світу і все, що стосується твого ідеального стоматолога. І в усьому погоджуватись.

На цій ноті пан Дарій нарешті їде, а я повертаюсь додому і згадую про те, що декому не відповіла.