Глава 3. Кароліна

Якого біса в романтичних комедіях поїздки на байках показують кайфовими і прекрасними? Нічого подібного я не відчуваю!

Сидіти за спиною Дара з розсунутими ногами у вузькій сукні максимально незручно. Шолом захищає голову від вітру, а в’язаний светр та легенький плащ — ні. Може. не варто було відмовлятись від куртки, коли він пропонував свою?

Ой вей!

Постійно думаю про те, щоб не притискатись до нього занадто сильно, але і злетіти з довбаного металевого коня не хочеться. Хочеться молитись, щоб доїхати додому живою. Тому що в моменти, коли Дар об’їжджає автомобілі в активному потоці, серце вистрибує з грудей від того, наскільки близько до інших машин, ми женемо. 

Він смерті моєї хоче???

Ноги задубіли від холоду та вітру, пальці на руках намертво вчепилися в шкіряну куртку хлопця. На якусь мить мені навіть здається, що у випадку трагічної автомобільної катастрофи мене ніхто від нього не відчепить. Не вірю власному щастю, коли залізний звір з гуркотом зупиняється біля мого дому.

Я жива, Господи! Готова цілувати асфальт біля під’їзду, чесно. Немає навіть сил на те, щоб сваритися з хлопцем. Хочу просто піти додому і відчути землю під ногами. 

— Довіз з вітерцем! Сподобалось? До речі, ти чого верещала, наче свиня недорізана? Не був би я досвідченим водієм, міг і злякатися. Краще так не роби. Думати ж треба.

Він це серйозно зараз?

— Що могло мені сподобатись, довбню? Те, що ти мене мало не вбив своїм недотриманням банальних правил дорожнього руху? Ти кілька разів на червоний проїхав! Я не здивуюсь, якщо в мене сиве волосся на голові з’явиться. Я замерзла, сукню улюблену розтягнула. Та краще б я таксі чекала до ранку. Ніколи! Чуєш? Ніколи більше не пропонуй мені сідати з тобою на цей драндулєт. Своє життя не цінуєш, мене в дурниці не втягуй. В твоєму віці нормальні чоловіки мають авто!

— Та йди ти лісом, Кароліно! Ти не змія! Ти фурія невдячна! А я ще дурень переживав. щоб сама з-за міста по ночі не їхала. аби не образив ніхто. Від таких мегер, як ти, будь-кому порятунок знадобиться. На сьогодні з мене досить твоєї компанії. Краще додому поїду, поки не передумав тобі допомагати.

Ні, ну це просто неможливо! Мало не вбив мене, так тепер я ще й винна в усьому!

Додому, мені просто треба додому. Подихати, залізти під ковдру. 

Нервова система потроху приходить до тями, але я добряче перехвилювалась. Хто ж знав, що покатушки на байку це так страшно і небезпечно? Впевнена, Дар навмисно порушував правила, щоб мене вибісити. Вдалося… Ну от що він за людина така? 

Спокійно, терпіти його вічно не доведеться. Головне, аби план спрацював і Орися перестала займатися налагодженням мого особистого життя.

Кулею залітаю в під’їзд, прямую до ліфту і точно не чекаю, що наштовхнуся на свого сусіда.

— Привіт! А я думаю, хто це з таким гуркотом до нас у двір заїжджає.

— Привіт, — тільки й можу вичавити з себе, коли ми з Юрою опиняємось в одному ліфті за зачиненими дверима.

Господи, ми вже кілька років живемо на одному поверсі і це вперше він заговорив до мене! Юра стоматолог, я щоранку нишком спостерігаю за тим, як він йде на пробіжку. Справжній джентльмен, стриманий і вихований. Не те що деякі бовдури! Знайшла про кого думати зараз…

— Не знав, що моя сусідка така хуліганка, — говорить на прощання, а я млію.

— Ага, є трохи.

— Ну, побачимось ще!

Господи…

Може недаремно Орися переймається за мої стосунки? Юра давно мені подобається, дуже. Ми живемо в квартирах навпроти, але мені доводиться зібратись з думками просто для того, аби з ним привітатись. Не те щоб запросити кудись чи банально запропонувати попити кави.

Сьогодні він вперше заговорив до мене сам, не тупив в телефон. Навіть посміхнувся, Боже! Сама думка про його сяйнисті зелені очі запускає метеликів в моєму животі. Або це ендорфіни від усвідомлення, що я таки вижила після покатушок з Богдановичем, щоб йому порожньо було!

На якусь мить я спалахую думкою про те, що після спільної поїздки з Даром мені вже нічого не страшно, то чому б не запросити сусіда на каву? Якщо відмовиться, гірше не буде, бо я і без цього почуваюся жахливо. Тому усвідомлюю себе вже під квартирою Юри, коли натискаю на дзвінок і двері мені відчиняє Аполлон з оголеним торсом.

Ні, люди не можуть бути такими ідеальними!

— Привіт! Ти до мене?

— А… Я просто хотіла спитати, може ми б могли завтра зустрітись на каву? Давно живемо в одному домі, цікаво б дізнатись про тебе більше.

— Так, так. Чому б ні? Може завтра зранку, о восьмій? Ти ж десь в такий час виходиш зазвичай?

— Тоді домовились!

Боже, я не вірю, що все це реально відбувається! Повертаюсь додому і бачу вхідний дзвінок від Орисі. Беру слухавку і вже готова поділитися з нею новиною про чарівного Юрія, з яким я завтра питиму каву, але:

— Ти вже вдома, мила? Я тут згадала, що в нас з Емілем квитки в кіно на завтра можуть згоріти. Батьки хочуть поїхати за місто саме в цей час. Ми запропонували квитки Дару, але він сказав, що без тебе не піде. Мені здається, чи у вас стало менше розбіжностей?