Розділ 2. Несподівана зустріч

Антон

       Після знайомства пройшло півтора місяця. Навчання в самому розпалі. Жах. Навіть часу на прогулянки немає. Але скоро канікули, тому тиждень будемо відпочивати. Звісно ці півтора місяці були не найкращими. Я хотів вбити Льошу за його підколи наді мною з приводу моїх нових співрозмовниць. Дістав. Та чого він не вгамується? 

    Наступні навчальні дні промайнули швидко. Яке щастя. Тиждень канікул. Нарешті дочекався. В суботу ми з Льошою зустрілись і пішли гуляти. Він знову потягнув мене на Лісовий масив, але я не став з ним сперечатися. Бо це нічого б не змінило. Ми проходили повз дитячого майданчика і я помітив знайомі обличчя. Льоша пішов зустріти друга, який приїхав, а я залишився. А так як мені робити нічого я пішов привітатися.

- Салют дівчата. Ну шо, як ви там? - спитав я.

- Знову ти? - спитала Віка з русявим волоссям, а я закотив очі.

- А ви як завжди дуже привітні. - з посмішкою сказав я.  

- А ти як? - спитала Саша. Хоч хтось з цієї трійці в хорошому настрої.

- Теж нормально. Насолоджуюсь життям на канікулах. - відповів я. 

- Так насолоджуйся в іншому місці. - сказала Віка з каштановим волоссям.

- Ріл. Саша чого ти у нього питаєш? - не розуміла Віка з русявим волоссям. *Боже вони вміють нормально спілкуватися чи це їм не дано природою?* - подумки спитав я. 

- Дівчата заспокойтеся. - намагалася заспокоїти цих невгамовних Саша. 

              Я хотів ще щось запитати, але не встиг, бо на майданчик прийшли кривдники моїх нових знайомих.

- О, подивіться, хто тут. - сказав своїм друзям, якийсь хлопець. 

- Ага. Що знайшли нового клієнта? - сміючись поцікавилась дівчина. Напевно вона сестра того хлопця, бо щось дуже схожі.

         Я повернув голову в сторону дівчат і помітив, що їм не приємно, але вони не подали виду. Ті щось стояли сміялись, а у мене закінчилось терпіння.

- А розумнішого ви нічого не могли сказати? - з серйозним виразом обличчя спитав я, а потім продовжив. - Чи ви заздрите?

- Чому тут заздрити? Що вони тупі дурепи? - питанням на питання відповіла інша дівчина.

- З вашого словникового запасу я зрозумів, що тупі тут тільки ви. - відповів я.

- Ого, заступника знайшли. Що боїтесь нас? - сміючись спитав той карапуз. Скільки йому років, що він вже так виступає? На вигляд років 6 або 7. 

- А вам яке діло кого вони знайшли? Ідіть, куди йшли і не чіпляйтеся до них більше. - сказав я. Як вони мене дістали. Як таких людей земля носить? 

- А то що? - спитала сестричка цього нахабного малого. - Бійку тут влаштуєш?

- По-перше, я не б'ю дівчат і дітей, а по-друге я не люблю вирішувати питання за допомогою кулаків. Але я бачу, що вам культурне вирішення проблем не знайоме. - пояснив я. 

- Культурний тут знайшовся. Ти чого взагалі їх захищаєш? Ти ж навіть не знаєш їх. - не розуміла дівчина. Судячи з усього вона найголовніша в цій компанії, бо дуже самовпевнено себе веде. Та й інші її підтримують. Навіть та дівчина зі своїм нахабним малолітнім братом.

- Не люблю, коли інших ображають. І до того ж, яка вам різниця знайомі ми чи ні? Ідіть краще своїми справами займайтеся. - сказав я і компанія пішла на інший бік майданчика. А я вирішив запитати, хто це і чому вони їх дістають. Але чомусь мені завжди не щастить, бо знову задзвонив телефон і на екрані з'явилось ім'я "Льоша". Я взяв слухавку.

- Слухаю. 

- Ти де? Ми вже півгодини тебе чекаємо. Ти не заблукав випадково? - спитав Льошка. 

-  За кого ти мене маєш? Ти ж знаєш, що я ніколи ніде не заблукаю. Я біля шістнадцятиповерхового будинку. Приходьте сюди, а потім вирішимо, що будемо робити далі. - сказав я і кинув слухавку, а потім звернувся до дівчат. - Чого вони вас ображають? Що ви їм зробили?

-  А ми тут до чого? Чого нас звинувачуєш? - здивовано спитала Віка з русявим волоссям. Ух як налетіла, цікаво, вона з подругами теж так спілкується?

-  Та ні в чому я вас не звинувачував. Я просто спитав.

-  Та нічого ми їм не зробили. Це довга історія, а на тебе друзі он чекають. - спокійно відповіла Саша. 

-  Та друзі почекають. Нічого з ними не станеться. Корона не впаде. - сказав я, але мабуть помилився, бо Льоша почав на всю вулицю кричати, щоб я йшов до них. - Добре, тоді зустрінемось ще і ви мені усе розкажете.

-  Ага. Помрій. - відповіла Віка з каштановим волоссям.

-  З чого ти взяв, що ти наш друг? - не розуміла русява, але я вже не встиг почути, бо побіг до своїх.

Саша

             Антон побіг до своїх друзів і ми з дівчатами залишилися в трьох. В очах Антона було видно, що він не хоче залишати нас самих, бо ті ще не пішли, але у нього є свої друзі і казати аби залишився не гарно.  Після того, як хлопець пішов дівчата заспокоїлися. Можна подумати, що вони жахливі, але це не так. Вони дуже хороші, добрі та турботливі подруги. Просто з Антоном ми познайомилися нещодавно і нічого про нього не знаємо, та й не пощастило йому познайомитись з нами саме зараз. Я думаю, що через деякий час, якщо Антон захоче ще з нами спілкуватися, то дівчата стануть трохи милішими. 

- Саша! Може годі довіряти усім підрят. - сказала сестра.

- Я згодна з Вікою. Ти дуже наївна. А якщо вони його підіслали чи ти про це не думала? - злилася Віка, а я розуміла, що вони праві. Але мені здається, що Антон не такий.

- Може це не так. - сумно сказала я.

- Припиняй бути такою наївною. Це тебе погубить. - сказала подруга.

       Це правда, що я наївна і мене легко обдурити, але мені не хочеться вірити, що він поганий. Я ж не дурепа. 

***

      Наступного дня ми з дівчатами знову пішли гуляти і звісно Віталіна від нас не відчипилася. Я не така довірлива, як кажуть дівчата, бо саме я відчула, що з Віталіною краще не зв'язуватися. Бо нормальні люди не будуть стукати в двері якійсь бабусі і тікати, коли вона виходить. Це не моя проблема, що вона дивна. 

- Що сьогодні вашого захисника немає? - спитала Віталіна.