5

Ялинка яскраво світилася, а прикраси на ній додавали свою атмосферу.

Я сів на бортовий камінь, який був поряд із ялинкою.

Було так спокійно, тихо, людей взагалі на вулицях не було, я заплющив очі. На мить, я відчув спокій, ніби забув про все на світі, про всі проблеми, біль, зради, забув про життя.

Мені нікуди було поспішати, моя тітка все одно навіть не помітила що мене немає, їй досить і своїх дітей, а тут ще й я на голову їй повалився.

-Що ти тут робиш в такий час?-почувся доволі знайомий голос позаду.

-Аня? Ти чому тут?

-Я перша запитала.

-Та просто не хочеться спати.

-О і мені теж.

-Хех, і знову я тебе позаду себе помічаю.

-Тааа, як так виходить завжди?-вона сіла поруч-на вулиці так гарно та тихо...

-Тааак, я обожнюю ніч.

-Згодна.

Ми замовчали... Потім цю тишу перервала Аня.

-А.. тобі та твоя подруга, Лея... Вона тобі подобається?

-З чого таке питання?

-Ну просто коли вона взяла тебе за руку, ти так мило на неї подивився-сказавши це вона посміхнулась, ніби висміючи мене.

-Еее... Ти що бачила?

-Так..)

-Ну якщо чесно... То так... 

-Ооооо крутооо, а чому ж ти їй не зізнаєшся?

-Діло в тому що, вона подобається Ноа... 

-Ух ти ж... Це проблема....

-Так... І я розумію, що я повинен обрати серед них, але мені вони обоє дуже важливі...

Стало знову тихо, Аня ніби старалась підібрати потрібні слова, але не могла, тому я сказав:"Та ну, якось оберу, не будем про погане. Чому ти саме сюди прийшла?)"

-Та я завжди сюди приходжу коли не можу заснути.

-Хм, дивно. Адже я теж кожен раз сюди приходжу коли не спиться, але ні разу не бачив тебе тут.

Аня нічого не відповіла, лише посміхнулась, але так, ніби щось знає, та не хоче казати.

-Ну так.. чому?-продовжив я.

-Та просто.. я з іншої сторони ялинки сиділа-відповіла вона прикривши рот рукою, ледве стримуючи сміх.

-Тобто ти мене не бачила?

-Та ні... Ну добре..Бачила.

-І чому ж не підійшла?

-Просто, я тебе кожен день і в школі бачила, і на дорозі, але ні разу не осмілилась підійти, тому що ти завжди такий... Сумний.

-А... Я тебе не помічав...

-Буває.. До речі чому ти без шапки? На вулиці ж холодно.

Тої ж миті я згадав, що залишив свою шапку у Леї.

-В мене капюшон є.

-Зрозуміло...-відповіла вона позіхнувши.

Я закрив очі. І тут, я відчуваю, що щось торкається мого плеча. Відкривши очі, я побачив що Аня лягла на моє плече, подивившись на неї, я побачив що вона заснула.

Я теж, сам того не зрозумівши, заснув.

Так ми просиділи цілу ніч.

На ранок я проснувся раніше ніж Аня. 

Оглянувшись навкруги,  я не зрозумів що відбувається, а потім вже згадав що ми заснули, поки розмовляли.

-Доброго ранку-сказала Аня.

-О, ти вже встала?

-Так..) Ми так і не пішли додому, хех смішно.

-Ага. А твої батьки не турбуються про тебе? Просто ти от так, серед ночі зникла, а зранку тебе немає.

-Та ні.. їх немає вдома, їх ніколи вдома не буває. Вони завжди на роботі, а я сама живу.

-Співчуваю...

-Та ну, мені навіть краще так, я їх навіть в лице нормально не знаю, я бачу їх раз у п'ять років, тобто за все життя я бачила їх 4 чи 5 разів. Я коли була маленька жила зі своєю сестрою, а коли підросла, сестра поїхала за кордон, в я сама жити почала.

-Ого... 

-А ти? Твої батьки де?

-Їх немає... Вони померли коли мені було 7, я з тіткою ріс, а тепер в неї є свої діти, і їй вже не до мене.

-Співчуваю... За батьків справді дуже шкода...

-Знаєш, а ми чимось навіть трохи схожі.

-Ехехе, долею нас звело.

Я засміявся.

-Мені холодно, давай по домам? 

-Я тебе проведу)

-Ти завжди мене проводиш, мені трохи навіть ніяково.

Коли ми дійшли до неї до дому вона запитала:"Ти зарис теж додому йдеш?"

-Ні, напевно піду ще трохи прогуляюсь, а потім побачу.

-Якщо не маєш планів на сьогодні може... Зайдеш на чай? Все одно мені ні з ким.

-Ну давай.