Дружба

— Дороу, дружбою будеш?

— Привіт, Борсуче! Невже ти надумав, після десяти років!? — Василь усміхнувся, почувши голос друга. — Ти ж знаєш, що я за любий двіж, крім голодовки.

— Ну, на весілля голодовку не підвезли! — кинув дотепу Борсук.

— Коли?

— Першого серпня.

— За два місяці!? А Таня в курсі?

— Ахаха! В курсі, ВасО, в курсі. Вона напише тобі деталі, що там потрібно, бо я в тому тлумок. Хихи. Гаразд, треба бігти. Ще поговоримо.

Два місяці пройшли у приготуваннях.

Васо давно переїхав у інше місто. Тому, крім всього іншого, йому потрібен було додаткових пів дня на дорогу.

“УкрЗалізниця нас довезе”, подумав чоловік, замовляючи квитки на швидкісний поїзд Інтерсіті. В наявності був лише ранковий поїзд на 6:20, тож встати потрібно було раненько.

Прийшов четвер. Останні кілька днів перед поїздкою видалися досить важкими на роботі. І холостятьські звички далися взнаки. Періодично він намагався з ними боротися, але не цього разу.

— Знову купа немитого посуду і на вечерю нема нічого. Що за голота тут була!? — У Василі прокинувся внутрішній критик.

Завершивши роботу після сьомої, він вигріб з мультиварки залишки рису з куркою, потім поїхав на закупи. Повернувшись, почав збиратися. У проміжку між збиранням і телефонними розмовами з Борсуком про себе дав знати “черв’ячок”.

— Що б то перехопити?

В навушниках лунало інтерв’ю з відомим кухаром Євгеном Клопотенком, якому під час шоу загадали робити сирники:

— В Європі люди в шоці з наших сирників, вони кажуть: “Що це за сирні котлети? Навіщо ви смажите сир?”

— А ти їх питай: “що це у вас за курячу сирники?” — відповів ведучий.

“О точно, накалапецяю собі сирників і на ранок буде що перекусити.” — подумав Василь.

Поки він збирався, готував, говорив і їв, прийшла дванадцята година.

— Халепа, це ще прасуватися і посуд помити. Гаразд, посуд зранку, прасування зараз.

Спати він ліг близько першої ночі. Будильники перед п’ятою та на п’яту.

Зранку пролунав дзвінок.

— Ну що, ти не проспав? — почувся голос Борсука.

На годиннику 5:57.

— Я не впевнений в цьому. Дякую, що подзвонив. — За мить Василь усвідомив, що в нього двадцять хвилин до поїзда. “Як добре, що я зібрався звечора - дякую мамо” — внутрішній критик кайфував від мікродози ендорфіну.

У темпі вальсу, Василь натягнув штани, паралельно викликаючи таксі, заскочив на кухню, вхопив два сирники, окинув поглядом примішення - в мийці лежала гора посуду, увінчана чашею з мультиварки, в кутку стояв повний смітник і, судячи по запаху, його варто було винести вчора, на столі лежало кілька тарілок із залишками рису, недогризеною курячою кісткою, присмаженими сирниками та сметаною.

Прийшло повідомлення - під’їхало таскі.

“А, насер марет! Будемо в понеділок вивчати нову форму життя” подумав Василь, накинув сумку на плече і вилетів з під’їзду.

На годиннику 6:03.

— Ви таксі до вокзалу? — спитав Василь, відчинивни двері авто.

— Як ви здогадалися!? — саркастично відповів флегматичний водій, звигляду йому було не більше тридцяти.

Василь сів на переднє сидіння.

— Тут така штука, в мене поїзд 6:20.

— Я розумію. — Відповів водій дивлячись на навігатор, на якому писало “Час прибуття 6:20” — але як не жени, тут 10 кілометрів, навряд ми встигнемо. Проте, щоб здати квитки, вам все рівно потрібно особисто прийти на вокзал в межах годити від часу відправлення. — він потихеньку рушив — То що, їдемо!?

Інтуїція підказувала Василю, що здаватися ще рано.

— Їдемо.

Деякий час Василь оговтувався від сонного поспіху.

— Ми можемо під’їхати до бокового входу на вокзал. Можливо встинемо — рамтом озвався таксист. Він якраз щось міняв в навігаторі. На екрані писало “Час прибуття 6:15”.

— А я там знайду, який перон? Ніколи тудою не йшов на поїзд.

— Так, там є табло.

— Годиться! — з ноткою азарту, відповів Василь.

Вулиці ранкового міста були практично порожні і таксі рухалось швидко, місцями пригазовуючи. Ось вже й вокзал.

— Маєте встигнути, ще є трохи часу — сказав водій.

— Це вам за швидкість. — сказав Василь, даючи зверху чайові.

Він глянув на годинник - 6:12. “Маю встигнути” подумав чоловік, підбігаючи до дверей вокзалу.

Зайшовши в середину, він побачив рамку металошукача і чергу з людей з валізами - кілька десятків осіб.

— Що ж робити? Може спробувати без черги пробитися?

Поки він думав, до черги підбагла білява молодиця і стривоженим голосом швидко промовила:

— Я спізнююсю на поїзд, пропустіть, будь ласка, без черги. — Люди розступилися, пропускаючи її, хтось намагався підбадьорити, щоб вона не переживала, що її пропустять.

У Василі знову прокинувся критик: “От тепер люди подумають, що ти просто вирішив “під шумок” проскочити без черги. Ну і що? Що я втрачаю!?”:

— Пропустіт і мене, я теж не встинаю. В мене поїзд за 8 хв. — дещо зніяковілим голосом промовив він, намагаючись встигнути за жінкою.

— Сімсот двадцятий, Інтерсіті? — спитав Василь у білявки після рамки.

— Так! Ви знаєте, який перон? — вона окинула оком чоловіка середньої статури з дводенною шитиною, але добре підстриженого.

— Судячи зі всього - другий — відповів Василь, показуючи на табло над виходом на перон.

Вони підбігли разом до сходів. Пандуса і жодних з’їздів там не було. Білявка підняла свій багаж і почала спускатися, але валіза явно буда важка для неї.

Василь зрозумів, що так вона спізниться:

— Дозвольте вам допомонти. — Вона кивнула в знак згоди.

Чоловік підхопив валізу і збіг вниз по сходах.

Вони забігли у вагон. На годиннику 6:16.

— Хух, встигли. Я так катастрофічно ще ніколи не спізнювався. Ще двадцять хвилин тому я спав — промовив Василь, з розквітлою посмішкою на обличчі.

— Дуже вам дякую, що допомогли з валізою. Який у вас вагон?

— Дев’ятий. А у вас?

— В мене третій.

— А це п’ятий, значить вам в ту сторону. — промовив Василь, дивлячить на номер, що світився в кутку сусіднього вагона.