Друзі мимоволі

У своєму скромному будинку, викладеному білою цеглою, я живу від народження - досить міцна будова, на три повноцінні, але маленькі кімнатки, з кухнею і прибудованою верандою. Будинок стоїть на великій ділянці з двома садами по обидва її боки, до нього ж прилягає широка доріжка в город, прямо від основного входу. Загалом, місця більш ніж достатньо, щоб розвернутися будь-кому.

Завжди відчував себе тут досить щасливим і в цілковитій безпеці. Нічого особливого в цій місцевості ніколи не відбувалося.

Усе так би й тривало, якби два тижні тому в будинок по сусідству не в'їхав новий мешканець із маленькою донькою. «Багатий вдівець» - так його охрестила моя мама.

Невдале розташування володінь змушувало нас помічати одне одного. Навіть мій улюблений вишневий сад частково потрапляв в оточення їхньої ділянки - прибудинкові території не були розділені парканом. До того ж будинок сусідів був двоповерховим, з оглядовими вікнами на наш бік.

Сидячи у своєму домі за столом якось вранці, я перебирав у розумі події останніх днів - мене почало відвідувати відчуття, що за мною стежать. Мені слід було подбати про це.

У понеділок ці дивні точки, що світяться за склом кутового балкона сусідів, потім шурхіт у заростях малини, поки я підтягувався на турніку. А в середу зник і сам турнік, точніше, верхня перекладина, оскільки я зробив його сам із підручних предметів.

Але найдивовижніше трапилося вчора, я заснув у шезлонгу, і хтось намалював на моїх щоках червоні кружечки, навіть до сьогоднішнього дня не відмилися, але, на щастя, зблякли.

- Мамо, я не буду це їсти! - мені не слід було говорити цю фразу таким тоном, адже я одразу ж отримав запотиличник.

З моєю мамою краще не сперечатися, у неї ніколи немає альтернативних варіантів її правоти. Одна з проблем мого життя те, що вона не вміє готувати, а інша - що я «погано» вчуся. З приводу їжі це не найстрашніше, можу взагалі залишатися практично без неї, вже звик. Але з навчанням складніше, адже не можна ж домогтися результатів вищих за можливе, у моїй школі я і так ношу титул найкращого учня.

Того дня мені слід було полити двадцять один кущ троянди, але я не дорахувався чотирьох, «як шкода, вони повністю висохли під палючим сонцем», повинен був подумати я, але мене збентежила відсутність у тих ямках засохлих залишків.

Очі самі собою повелися в бік великої сірої будови. І не дарма, там справді щось відбувалося, я побачив чергування помаранчевого і рожевого між гілок. Судячи з кольору одягу, у нашому саду гралася сусідська дитина.

Моя спостережливість зіграла мені на руку, у тому місці справді знайшлися чотири покинуті кущі - тим же краще для сусідів, у яких мені довелося б викопати такі самі. Хоча шанс залишитися живими у знайдених підсохлих бідолах залишався мінімальним.

Біля нашого будинку на кордоні з новими сусідами розбито невеличкий вишневий сад, настільки зарослий молодими деревами-відростками, чагарниками малини та аґрусу, що часом у ньому стає страшно.

Я пройшов туди впевненим кроком, бачачи перед собою чотири колючі цілі та відкидаючи руками перешкоди, що заважають. А тікав, забувши не тільки про те, навіщо там опинився, а й про те, в який бік краще рухатися. Це мені дуже завадило, адже за садом починався укріплений бетоном схил, засаджений полуницею, дуже високий і лобом непробивний.

Лежачи, я розмірковував про те, як у нас добре: прекрасні дерева, що колишуться від вітру, чисте блакитне небо з однією маленькою хмаркою у формі серця. Допоки в пам'яті не сплив образ Соло, пса моїх сусідів породи англійський бульдог, до того ж дуже реальний, адже він усе ще продовжував бризкати своєю слиною.

Цей найкращий друг людини так і не зміг полюбити мене, незважаючи на запевнення його господаря в тому, що він дуже добрий, і мало не вміє розмовляти з людьми.

Усвідомлюючи небезпеку, я причаївся, благо трава в тому місці, куди я приземлився, росла висока. Але це зовсім не мало сенсу, адже мене вже помітили. Залаяли, обнюхали, і ще щось збиралися зробити, але втрутився дитячий голос.

- Соло! Що ти робиш негідник?! - застережливий крик рознісся повітрям, наче трель дзвіночка.

Я побачив перед собою копицю каштанового волосся, і тільки після цього зважився сісти. Не те, щоб я боявся, просто до цього в цьому не було потреби.

На мене дивилися чотири очі, від двох із них я не міг відвести своїх. Це були карі, дуже темні, обрамлені чорними віями очі дівчинки. Ніколь виявилася дуже гарненькою. Мені навіть захотілося пригладити її волосся, що розлітається за вітром.

- Гав! - тут же зупинили мене.

Але я був не з полохливих, вирішив запитати, з легкістю піднявшись і розставивши широко ноги, ніби контролюю ситуацію. І голосом, який додавав мені пару років:

- Що ти тут робиш, малятко?! Хіба не в курсі, що це наш сад?!

- Поставте огорожі! У вас, тільки біля будинку одна єдина хвіртка! Смішно, її ж обійти можна! - відповідала Ніколь, весело регочучи.

Їй справді було весело, а от мені ні - я побачив підозрілу позу бульдога, схоже він готувався до стрибка.

- Стій! Не стрибай! Ніколь! Забери його! Прошу тебе! - попросив я голосно. Зовсім забувши про те, кого з себе вдавав до цього.

- Ти й ім'я моє знаєш?! - щиро здивувалася дівчинка. Її очі й рот округлилися, і вона мало не в долоні плеснула від захвату.

Мені ж було не до цього, схоже Соло почав гарчати. Мені залишалося тільки ще раз попросити. Ніколи раніше я не почувався настільки приниженим, адже навіть мій голос видавав стан страху. А те, що саме я говорив, взагалі не було схоже на зв'язні речення, а в деяких місцях навіть на слова.

- Не плач, Принц! До тебе ж так звертаються в школі? Усе буде добре! Соло слухняний песик, - на останніх словах Ніколь нахилилася до свого вихованця, щоб почухати за вухом.

Я нічого не зрозумів навіть коли почув від неї - «впізнав?». Усе ще дивився на пса, хоча його тут же покликав чоловічий голос із двору сусідів, і він готувався зникнути серед чагарників і гілок.