7

***

Дзвінок у двері пролунав надто голосно й зненацька. Тільки недавно прокинулась. Голова трішки паморочилась, але не від глінтвейну, а від снів, що усю ніч снилися дівчині. Хвилюючі, з найкращим другом у головній ролі. Здавалось, давно погаслі почуття спалахнули з новою силою: і кого вона намагалась обдурити? Увесь цей час, напевно, кохала лише його, свого найліпшого друга. І усі ті невдалі побачення були не через недостойних чоловіків, а через неї: дівчина просто не дала жодного шансу нікому з бідолах.

На порозі стояв друг. Із шапкою снігу на плечах і в промоклому пальті.

- Що?

- Можна зайти?

- Звісно… ,- впустила чоловіка в квартиру й замкнула двері. Раптом він повернувся до неї, в тісному коридорчику несподівано опинилась притиснута до дверей. Ніколи не помічала, на скільки вона тендітна поряд з Сергієм,-  що трапилось?

- Я всю ніч блукав містом, чекав, поки ти прокинешся… сподіваюсь, не розбудив? - друг пронизливо дивився на неї, вишукуючи щось у виразі її обличчя чи очей, здавалось, наблизився ще більше, ледь не притиснувши дівчину до дверей- Маю сказати щось дуже важливе…

-  Ні, не розбудив. Але що трапилась?

- Трапилась ти. Я кохаю тебе. До нестями. І понад усе на світі я боюсь втратити нашу дружбу.

Дівчина усміхнулась. Вдивилась у його очі, мокре пасмо впало на лоба, а краплі від талого снігу повільно сповзали по обличчю.

- Кави?

- Що? Ти думаєш, мені зараз цікава кава?

Ступила крок вперед, притискаючи до чоловіка, і струсила сніг з широких плечей.

- Дурненький, сам змерз, а ще й без шапки. - поклала долоньку на щоку, вкриту денною щетиною, - Застудишся - цілуватись не будемо.

Заплющила очі й торкулась вустами його, тонучи у міцних чоловічих обіймах і задихаючись від щастя.