Перша і єдина

 Вже шоста, час будити Ромку. Нюхаю йому ліве око — спить чи прикидається? Лижу руку, ховає під ковдру. Кублюсь на ліжку і виразно зітхаю – перевернувся на інший бік. Ну, хоч рухається, а то я вже хтів торкати носом лице, перевіряти чи не вмер. Ви нічого не зрозуміли? Привіт, я Шон! Він же Шняга, він же любий хлопчик, він же придурок кудлатий, він же дружбан і я — собака. Вже шоста ранку, пора на прогулянку, а мій друг Ромка спить і у вус не дує. Хоч у нього й немає вусів — він їх щодня жужить якоюсь штукою синьою і вони обсипаються. А обличчя стає лисим та гладеньким, як мій ніс.

 Вже кілька місяців пройшло, як ми з Ромкою живемо разом. Я на вулиці одного разу лежав, погано мені було геть чисто! Чую, підійшов хтось, а хто не бачу - очі закисли і засохли, а я не мав сил їх продерти. Лежу я, значить, і чую, хтось підійшов. Не бачу хто. Але хвостиком, про всяк випадок, привітно виляю. Я завжди ним вихляю просто. Ромка так мене і називає  — 15 кіло радості. Деколи правда каже 15 кіло ідіота, але то таке, не суттєво! То буває, як я у шипшину залізу чи в реп’яхи, чи з розбігу об Ромку зупиняюсь. Одного разу я так йому в носа спинився. Ромка потім матюкався, що його Фейс Айді не розпізнає. Не знаю, хто той Айді, але я Ромку з тисячі прямоходячих взнаю — він пахне любов’ю, курочкою і лимонним гелем для душу. В мене теж гелі є — лавандовий і трав’яний якийсь, мені Ромка купив, коли ми до дядька ветеринара ходили.  

 Так от, я лежав обабіч тротуару та виляв хвостиком до того, хто підійшов. По голосу чутно, що хлопець. Він мене в кофту загорнув, притис до себе і кудись поніс. Я погано себе почував, тож сидів тихенько і тільки чув, як той хто мене ніс шепотів: «Ти тільки тримайся. Тільки не вмирай. Виживеш, візьму тебе до себе, будемо разом жити, гуляти будемо, смаколики їсти. Тільки не вмирай, будь ласочка. Де ти взявся на мою голову? Нащо мені собака? Але тільки виживи і будемо дружити».  Я ще чув, як щось мокре мені на шерстку кап, кап… Але смаколиків хотілося і хлопець гарно пах, тож довелося вижити — не розчаровувати ж людину! Я собі пообіцяв, що обов’язково покажу цьому непутящому, що собака йому дуже навіть потрібна.

                                                                                                                                                                             Нам з Ромкою весело! Деколи він вечорами кудись без мене, правда, ходить. Одного разу приволік дівчину якусь — може вона теж йому хвостиком біля дороги виляла. Але хвоста не видно, бо дуже спідниця довга. Я поліз під поділ подивитися чи дійсно вона хвіст за тканиною ховає. Ромка, наприклад, свій в штанах носить, значить і в неї має бути. Ну, заліз я туди, Ромка витягти мене намагається, вибачається. Дівчина верещить аж у вухах закладає. Хвоста я так і не побачив, дівчина така напарфумлена, що одразу почав чхати. Дівка замовкла. Ромка мої ноги відпустив і ржати почав, а я вилізти не можу, бо заплутався і чхаю під спідницею, як тоді, коли Ромка перець просипав, а я думав, то щось їстівне. Ледве я, коротше, вибрався. Ромка ірже. Дівчина червона, як вогнегасник вилетіла за двері тільки подолом майнула. А я що? Я нічого. Пішов поїв від стресу.

 Друга дівчина була у штанях. Видно Ромка її напоумив, щоб вела себе пристойно. Мені, наприклад, напоумив. Попередив, якщо я ще раз буду бентежити гостей та поводити себе нечемно, то він мене в коморі закриватиме. Я в комору не хочу, там спати твердо, тож з обіймами на чергову гостю не кидався. Просто підійшов тихенько ззаду та привітно лизнув за босу п’ятку. Дівчина зверещала, рефлекторно смикнула ногою і втрапила мені нею в ніс. Тут уже верещав я, прямо як кішка баби Наді із 48-ї квартири, коли дворового Гаріка кличе. Коротше, ця гостя в нас теж навіть чаю не попила — пробурмотіла якісь вибачення і втекла. Ромка мій зітхнув: «Пішли, — каже, — гуляти, вбивце особистого життя» А чо’ це я вбивця? Це мене самого ледь не мочканули з ноги! Але гуляти пішов, звісно. Хто ж добровільно від «гуляти» відмовляється?

 А то якось я спав, ніч була вже. А Ромка знову не один додому прийшов. Я прокидаюся на своїй лежаночці, дивлюсь на ліжку хтось вовтузиться. Я: «Гав!». А дівчина: «Ой!» А Ромка: «Шон, фу!» Ну, фу, так фу. Свої значить, але поводять себе якось дивно, я й пішов рознюхати. Ось босі ноги, їх обходжу — раптом знову в ніс прилетить. Потихеньку, прикинувся рідкою собакою, затік на ліжко. Повзком на пузі — все ближче та ближче. Ой, мамо, їм там хоч не погано, що так стогнуть, крекчуть? Волосся. Блондинисте — краси-и-ииве, як хвіст знайомої спаніельки. Вухо чиєсь… Що значить Шон лети звідси? Я не можу, в мене лапки! А це що таке цікаве? Що значить, я так не можу забери свою собаку? О, жопка! Лизьнути. Уа-уа-а-а-а-а! Боляче знаєте? Літати я виявляється навіть з лапками вмію, якщо мене ногою із ліжка зіпхнути. Ну і гаразд! Ображуся. Сяду поруч і буду зітхати, поки ви вовтузитися не закінчите. Голосно зітхати. І не піду нікуди, хай ваша совість проснеться нарешті і ви вибачитеся перед собаченькою смачненьким бубликом.

 Наступну дівчину Ромка на ліжко не вів. Каже їй: «Давай краще у ванній!» — і за пальчик її так ніжно, кусь! А я зрозумів, що гратися пора та давай теж за пальці кусати, правда на ногах. Вони у ванну шмиг і закрились там. Шушукаються, чую, щось там, шелестять. Ну, я подумав, що їм там сумно та й пісеньку почав співати під дверима: «У-у-у-у-у-у! У-у-у-у-у!» І нічо’ я не заткнись придурок, як вони сказали! Невдячні! Піду поїм.

 А якогось разу, знаєте, до Ромки гості прийшли. А його вдома не було. Вони самі зайшли тихенько.  А я гостей страх, як люблю! Іграшки їм свої поприносив, капці Ромкині припер. Скакав. Руки лизав. Вони такі радісні були. Подивилися, як я їм усе ношу та й самі пішли щось цікаве шукати. Годинник Ромкин знайшли, ноутбук, браслети жовті якісь та ще всяких дрібниць. Взяли все в сумку і хотіли йти. А куди йти, якщо Ромка навіть не бачив своїх друзів. Я вирішив, щоб почекали і з дверей не випустив. Скоро Ромка із зустрічі прийде своєї, зрадіє-є-є-є! Тому я їх від дверей відтісняв, як міг, навіть зуби довелося в хід пустити. Вони і сварилися, і тапками пулялися у мене, але я — кремінь! Сидів лиш порикував, зараз Ромка прийде, чаю наллє. Негоже гостей без смачненького з дому відпускати.