9. Історія.

Два тижні по поверненню з Недоторканого Фландір, Арден та Іві збирались знову в дорогу. Причину їхнього відльоту не стали приховувати, бо хто ще не чув про загибель короля драйн. Дракони та Іві збирались віддати своєму другу останню честь.

Королівський похорон проходив скромно. Тіла Нареліона не було й залишилось лиш дивуватись як Алістра це пояснила своєму народу. Замість короля хоронили лише його плащ, впустивши тканину у в’язаному кошику по пінній воді ріки. Серед драйн панувала скорбота, бо загинув найвеличніший із них.

В почуття Алістри Фландір намагався не втручатись, тримаючи свою обіцянку, та він знав що їй важко. І хоч то була уже не та відлюдькувата драйна, котру він зустрів на війні, Алістра не вміла довго горювати, а може то горе в драйн було іншим, бо наступного дня вона вже збиралась у подорож. Чорний дракон-король ніс крихітну Іві на собі, розтинаючи повітря, а Алістра примостилась на пурпурній спині Фландіра. Світ, що розкинувся під ними, не знав яке важливе завдання лежить на цих чотирьох, котрих так випадково пов’язала колись доля. 

Першою зупинкою загону стало знайоме місце поруч із Недоторканим. Місцеві драйни турботливо привели двох полонених чужоземців, про яких справно турбувались і котрі уже встигли від’їсти боки. Чоловіки не пручались, очевидно за ці дні надивившись на такі дивовижі, що й до кінця життя уже нічому не здивуються. Та Арден вирішив по-іншому й запрошений підданий дракон стер їм пам’ять, забираючи згадки про пригоди, що з ними трапились. 

Коли ж усі зайві покинули загін, Фландір поставив один прозорий камінець на місці порталу й той одразу відчинився, підтверджуючи слова Світового Духа. Чужоземців відправили додому, не забувши викинути усю їхню зброю й уже пусті колбочки разом за ними. Кинувши камінчик в голубе сяйво, те назавжди зникло. Перший портал був закритим. Залишився ще тридцять один.

Без драконячого лету ця подорож могла б стати довгою, та друзям зайняло це всього лиш кілька днів. Вони могли б справитись і швидше, та нікому з них не хотілось завершувати історію. Один за одним вони закривали просторові діри, котрі колись порозкривали пра-дракони, аж в поки мішечку не залишився останній камінець.

Останнім Іві обрала той портал, котрим вона свідомо назавжди прийшла в цей світ. Далеко в Шипчастих Горах, вона стояла разом із друзями й дивилась на останнє голубе сяйво, що ще не покинуло цей світ і на камінець в своїй руці, що завершить історію й закриє її шлях назад.

- Хочеш заглянути туди на останок? - обережно запитав Арден, ставлячи важку руку на тендітне плече.

- Ні. - твердо сказала Іві й вкинула камінець.

Останній портал щез. Іві розвернулась й пригорнулась до широких грудей Ардена, а король її загорнув, наче ховав від всіх. Неважко було здогадатись, що Іві далось це рішення з трудом, та точно так само неважко було здогадатись, що вона бачила там, в підземеллі підчас марення. То був не її колишній світ, не улюблений кінь Швидкий і навіть не Дарелай. То був Арден. Вона бачила його тоді, коли боялась втратити найцінніше, так само як король бачив Іві. В останньому теж не сумнівався ніхто.

Там, далеко в Шипчастих Горах, закінчувалась ще одна історія п’яти людей, хоча одного з них з ними вже не було. Разом з тим закінчувалась й історія порталів, котра почалась ще з глибоких незапам’ятних часів і частинкою й завершенням якої стали вони, ці четверо, що прощались як назавжди. 

Алістра не могла зрозуміти чому Іві плакала так гірко, бо ж здавалось, що про портал вона уже не жаліла. Драйна не могла додуматись чому Арден виглядає таким насупленим, але водночас і розчуленим, наче то був не суворий король. Алістра дивилась як ця пара махає їм рукою, прощаючись, коли Фландір підносив драйну вверх. І лише коли вони приземлились не там, де домовлялися, Алістра відчула щось не те. Там, на скелі, де колись дракон та драйна зійшлись в почуттях, перед нею стояв Фландір в дорожньому вбранні. Лише зараз вона зауважила за спиною в нього великий наплічник, а на обличчі тужливу посмішку, що могла свідчити лише про одне.

- Ти йдеш… - вражено прошепотіла Алістра, дивуючись як цього не зауважила раніше. 

- Подумав, що це гарне місце для прощання. - всміхнувся дракон, підступаючи ближче. - Ніколи не розумів Іві, коли вона говорила що не любить прощатись, та тепер, гадаю, зрозумів. Та з тобою не попрощатись я б не зміг.

- Тобі прийдеться пояснити, драконе, бо в іншому разі не відпущу. - промовила драйна й спробувала насупити своє фарфорове личко.

- Пам’ятаєш, ти спитала мене чого хочу я? - запитав дракон, поправляючи її волосся. - Тоді я не зміг пригадати нічого, окрім дитячої мрії. То були лише слова, та вони пробудили в мені дивні почуття. Я завжди гадав, що знаю чого хочу. Більше того, я думав, що це й роблю. А коли зустрів тебе, то був переконаним, що врешті знайшов разом з тобою й себе. Але тут ти знову виявилась права, Алістро, й усе це було неправдою.

- Я все ще не розумію, Фліне. - похитала головою драйна, вглядаючись в таке уже рідне обличчя.

- Знаєш що я побачив в своєму маренні? - раптом запитав Фландір, а Алістра зрозуміла, що ніколи й не питалася. - Поки Арден та Іві дивились як втрачають один одного, поки Нареліон дивився як зникає світ, а ти бачила як горить твій ліс, я стояв і дивився в темноту. Спершу я подумав, що дух усіх погрузив в темряву, та коли марево зникло й я побачив ваші обличчя, я зрозумів, що не нажив жодної цінності за життя. В цьому світі не знайшлось нічого, що змусило б мене так само труситись чи ледь не плакати від страху втратити щось. Я не бачив ані королівства, ані Ардена, котрим посвятив своє життя. В моїх видіннях не з’явилась ти, хоча я вважав тебе своєю істинною. Там була лише пустота.

- Фліне… 

- Насправді я був впевненим, що побачу тебе. - гірко всміхнувся Фландір. - Та цього не сталося. Так само як і арка, котра не засвітилася. Але я хотів аби ти знала, Алістро, що жодне з моїх почуттів не було фальшивим. Я говорив правду аж від того моменту як побачив тебе в воєнному шатрі й аж дотепер. І побий мене грім, та я ще досі не можу зрозуміти було це коханням чи ні.