7. Пазл.

Перші промінці сонця розбудили дракона, що лежав голяка на вкритій густим та м'яким мохом землі. Під тінню дерева, що було останнім на скелястому виступі, було ще темно й вогко. Фландір оглянувся й зауважив, що Алістри уже не було. Звісно, її не було, бо іншого він й не міг очікувати від неї. То був невловимий гірський вітер, з котрим йому ніколи не подружитись, а тим більше не зловити його. 

Вбравшись в свою одіж, дракон спускався зі скелі й думав про своє. Чи сподівався він що щось після цієї ночі зміниться? Навряд чи. Алістра говорила правду, хоч і гірку. Попри всі запевняння дракона, Алістра так і не промовила жодного слова про те, що хотіла б колись залишитись з ним чи бодай раз прокинутись вдвох. Вона так і не відповіла йому на відкриті питання, не сказала що їй теж байдуже на усі обставини. З її уст не злетіло жодної обіцянки і все, що Алістра залишила Фландіру - це спогад про недавню ніч.

Вперше в житті Фландір відчував себе настільки спустошеним. Хіба ж йому Алістра не говорила, що він пожаліє? Дракон спустився вниз й присів біля гірського джерела, аби напитись. Йому хотілось змити із себе холодною водою усі тяготи й думки. Кришталеві й крижані краплі стікали про красивому й водночас суворому обличчю дракона, та не приносили жодного полегшення. В цю мить Фландір навіть захотів не відчувати нічого. Як Алістра, котра колись притлумила у собі будь-які почуття. Хотів б, аби всі думки зникли з його важкої голови.

Фландір сидів на березі джерельця й перебирав руками воду, яка вислизала йому з поміж пальців. Дурне й безглузде заняття заспокоювало. Він то витягував руку з води, даючи краплинам падати назад до потоку, то занурював її знову. Вода була холодною, як драйна. Зрештою, Фландір витягнув руку з води й втупився на краплини, що затримались на ній. Дрібні промінчики сонця пробивались кріз густий ліс й падали прямісінько на ті краплини, змушуючи їх виблискувати. Вони були чистими й прозорими, немов кришталь, та коли сонце потрапляло на них, то змушувало їх вигравати найрізноманітнішими кольорами веселки: то червоним від сходу сонця, то синім від води, то зеленим від дерев. І вартувало лише Фландіру торкнутись до них, як видиво розпадалось й краплини розлітались, стікаючи з його руки. Вони були недоторканими, як і сама Алістра. 

Раптом Фландір застиг, а очі його стали розширюватись. Він витріщився на безглузду краплину на своїй руці, а в голові його закрутився калейдоскоп думок, що раптом стали складатись в один пазл. Це ж було так очевидно! Це ж було так до безумства просто! 

Коли двері кабінету Ардена гучно й рвучко прочинились, то король мало не випустив папери з рук. Хто як не Фландір міг так безцеремонно вриватись до короля. І цього хлопця було не спинити, якщо в його очах палала ідея, котрою він горів. Не встиг Арден і рота розтулити, як Фландір з порога почав:

- Я знайшов! - вигукнув Фландір, ставлячи обидві руки на стіл королю. - Я знайшов розгадку, Арде! Вона завжди була в нас під носом, не розумію як ми до цього не додумались раніше!

- Ти вже повернувся? - майже розгубився король. - Де Алістра? Ви знайшли щось біля порталу?

- Алістра пішла до Нареліона, аби повідомити йому. - відмахнувся Фландір, не бажаючи розповідати про попередню ніч. - Та зараз не про це. Пам’ятаєш, що говорив той хлопець, що бачив камінь? Він говорив, що він був червоним, чи синім, чи зеленим.

- Хлопчина був не при собі. - нагадав король, гадаючи чи не з’їхав з глузду бува його друг.

- О ні, він був при собі. - заперечив Фландір, істерично всміхаючись. - Я довго шукав камені, що міняють колір, та таких нема. Тоді я відкинув цю деталь й зосередився на призначеннях каменів, а дарма. Є лише один камінь, що може вигравати усіма барвами і він аж ніяк не кольоровий, він прозорий! Це Недоторканий Камінь, пам’ятаєш як я розповідав про нього?

- Той, що просто вбиває? - виколупував з пам’яті спогади король.

- Так, той що вбиває. - підтвердив Фландір, активно киваючи головою.

- Але це не той камінь, що потрібен нам. Нам потрібен…

- Послухай, Арде. - перебив його Фландір. - Тобі не здалось тоді дивним, що в довіднику, де про кожен камінь розписано детально й в подробицях, про цей камінь написали лише те, що він вбиває. Навіть не вказали як. Мене це тоді здивувало, та не привернуло уваги, тож я пішов далі. Хіба не так б написали ті, хто хотів б приховати ці камені і правду про них? 

- Це лише здогадка…

- Напруж голову, друже, й пригадай чи не здалась тобі ця історія знайомою? Чи бачив ти ще щось таке, що стояло в нас під носом завжди й без пояснень залишалось завжди осторонь?

- Недоторкане королівство? - гучно й здивовано видихнув Арден.

- Воно! - викрикнув Фландір, майже гупаючи по столу. - Ціле королівство, величезні землі, які стоять там віками під нашим кордоном й залишаються недоторканими з невідомих причин. Що ми про нього знаємо? Лише те, що туди не можна заходити за жодних обставин. Ми завжди сліпо підкорялись цьому правилу, як і увесь світ, та ніколи навіть не знали чому.

- Хочеш сказати, вони зв’язані? - почав розуміти Арден.

- Недоторкане королівство й Недоторканий камінь, від котрих нас завжди оберігали й застерігали пра-дракони, що хотіли аби порталів ніколи не знайшли? Так, гадаю, вони зв’язані. - іронічно відповів Фландір.

- Це неможливо. - бурмотів собі під ніс король, що вже зірвався з місця й розгулював туди-сюди кабінетом. - Це неймовірно. Я гадав, що ти з’їхав з глузду, та в твоїх словах є логіка. Але ж як? І що нам робити? Ми могли б… Ми могли б туди піти, та ще ніхто не ступав на землю Недоторканого за моїх часів. Це небезпечно. Дуже-дуже небезпечно. Розгулювати Недоторканим в пошуках каменю. Ті землі великі й ми гадки не маємо що там відбувається. Ми не знаємо ані куди йти, ані чого чекати.

- Я знаю куди йти. - твердо сказав Фландір, від чого Арден аж спинив свій хід й здивовано витріщився на друга. - Де розташований перший в спіралі портал, Арде?