6. Солодка печаль.

За останні місяці у Фландіра багато чого траплялось вперше в житті, тож він уже не дивувався нічому. Навіть тому, що вперше йде до короля Ардена й не для того, аби обговорити справи королівства, а щоб обговорити особисте життя. 

- Не засвітилася? - перепитав Арден, але здалось, що його це не здивувало. - Ти ставав з нею під арку?

- Це випадково сталося. - потирав чоло Фландір, сидячи в кріслі перед письмовим столом. - Але важливо те, що вона не засвітилася. Я не розумію чому так сталося. Можливо ми не правильно ввійшли? Або зарано? Що ти знаєш про звичаї арки?

- Фліне, там нема особливих правил. - тихо промовив Арден, не бажаючи образити друга. - Ти стаєш під арку й якщо вона твоя істинна, то вас приймуть.

- Але вона є моєю істинною! - розпачливо вигукнув Фландір. 

- Друже, можливо ти помилився…

- Я не можу помилятись, Арде. - заперечував Фландір. - Я хочу бути з нею, хочу торкатись її, хочу слухати її голос. Хіба не це є любов? Що до біса хоче та клята арка в мене, щоб прийняти нас з Алістрою? Невже справа в тому, що вона драйна?

- А що каже сама Алістра? - обережно поцікавився король.

- Вона нічого не каже. - ще розпачливіше відповів Фландір. - Я не в змозі зрозуміти її, ця жінка настільки складна, що одне лиш небо знає що в неї на умі. І цим вона прекрасна, Арде. Це як гірська ріка, котру ти не можеш зловити в руки, та можеш безкінечно довго слухати її шум.

- Це справді виглядає на закоханість. - почухав потилицю Арден. 

- І що мені робити далі? - запитав Фландір, чекаючи хоч якусь пораду.

- Я не знаю що робити з аркою, друже, та точно знаю, що варто поговорити з Алістрою. - серйозно відповів Арден всідаючись на свій стіл. - Можливо вам варто відволіктись і я, власне, маю ідею.

- Яку? - пожвавішав Фландір.

- Не сприйми за особисту образу, та наша справа з порталами зайшла в глухий кут.

- Не смію сперечатись. - погодився Фландір.

- Тож я подумав, що можливо варто переключити увагу на самі портали, а не камінь. - запропонував Арден, потираючи правицю. - Ми так і не скористались знаннями про їхнє місце розташування, тож можливо нам стане корисним дослідити це. 

- Не надто небезпечно буде летіти до порталів? - запитав недовірливо Фландір. - Впевнений, що за нами слідкуватимуть, як б не намагались приховати пошуки. Боюсь, аби не привести якогось хвоста.

- І саме тому я пропоную піти до того порталу, де не збререться купа зівак.- продовжив вже впевненіше Арден. - Він відкривається через кілька днів по підрахунках Іві й має розташовуватися десь на півдні Темного Лісу, на землях драйнів. Навряд чи хтось полетить за вами аж туди. Зрештою, можливо, Алістрі піде на користь відвідати дім. Їй тут нелегко.

- Не найгірша ідея. - погодився Фландір. - Та я сумніваюсь, що Алістра захоче мене вести до свого дому. Не після того, що трапилось в підземеллі.

- А якщо це буде мій наказ? - всміхнувся Арден своєю звичною суворою посмішкою.

- Тоді я буду вдячним тобі. - щиро відповів Фландір й підвівся з стільця. - Послухай, раз ми вже заговорили про особисті справи й зміну обстановки, то чи не хочеш відправити разом з нами Іві? Зрештою, ці портали найбільше стосуються її та й у вас, на скільки знаю, зараз не все гладко. Їй б не завадило розвіятись. Нареліон зрадіє.

- Вона не зможе. - раптом спохмурнів Арден, а потім додав. - Я відніс її до Дарелаю.

- До Дарелаю? - здивувався Фландір. - Все настільки зле?

- Чим довше йде справа з порталами, тим більше ми сперечаємось. Вона проти їхнього закриття. Я б волів не підіймати цю тему, та я вірю що рано и чи пізно ми знайдемо спосіб закрити їх й хочу, аби вона була до цього готова. Та ти знаєш Іві, вона вперта й непохитна як скеля, коли чогось хоче. Остання наша сварка була доволі гучною й вона захотіла до Дарелаю. 

- То ось чому ти знову пропадаєш в своєму кабінеті… - розуміюче потягнув Фландір. - Все налагодиться, Арде. У вас завжди все налагоджувалось.

- Так, їй там зараз краще. - погодився Арден. - Мабуть, будує разом з Ігленом мости й скаче на своєму Швидкому по лісах.

- Ти ж приставив до неї охорону? - звів брову Фландір.

- Більшу, ніж в цілого Аркрейну. - запевнив король.

Наступного вечора, коли сонце сховалось за обрій і сутінки стали опускатись на Аркрейн, Алістра неохоче забиралась на спину пурпурного дракона. Вона бурчала собі під ніс й якби Фландір був у людській подобі, то неодмінно посміхнувся б з її нарікань.

- Хіба не можна було добратись по землі? - бурчала Алістра, закидуючи ногу на лапу дракона. - Не так далеко ж бігти, особливо драйнівським ходом. А, точно, ти ж не вмієш говорити, коли з твоєї спини сторчать шипи. 

Дракон лиш пирхнув тонкою цівкою диму на їдку відмітку драйни. Він опустив спину на бік, аби тій було легше залізти, але Алістра непогано справлялась і сама.

- Не спали мене, Фландіре. - дорікаючим голосом мовила Алістра. - Й приземлись, будь ласка, так, аби мої родичі цього не бачили. Ще цього мені не вистачало.

І хоча то були нарікання, та для Фландірових вух то був солодкий мед. Хто як не він мав знати, що така балакучість драйни насправді свідчить лише про її страх й розгубленість. Такою була Алістра і він не міг не любити її. 

Коли ж драйна нарешті вмостилась між шипів, дракон легко й майже беззвучно злетів. На його шипах не було нерових закінчень, та він знав, що зараз Алістра міцно вчепилась в них. Він підіймався вище й вище, хоча насправді хотів б пролетіти над самою землею, аби показати драйні що таке справжня швидкість. Алістра ж й без того була вражена, бо драйна, що звикла бігати по голій землі, ніколи не бачила її з такої висоти. Маленькі цятки світла, що світились від Айдейлу й Аркрейну стали поволі віддалаятись, а тоді і зовсім зникли, коли дракон піднявся ввись. Лише місяць й зорі залишились разом з ними. І майже голубуватий відтінок Фландіра, котрий робив ситуацію ще більш казковою.