5. Істинна?

Після розмови на краю прірви Фландір був впевненим, що Алістра знову стане ігнорувати його. За тижні, проведені з нею, дракон уже став розуміти насправді тонку й крихку будову драйни, котру вона ховала під бронею з байдужості. Фландір знав, що поспішив зі своїм одкровенням, знав що налякав її цим. Він бачив як драйна нервувала, коли вони повертались до замку, як поспішно вона розпрощалась з ним, відбувши до своїх покоїв. Та дракон всеодно не жалів про жодне сказане ним слово, бо воно було правдивим. Нехай Алістра ще не готова сприйняти це, та їй однаково колись доведеться змиритись із тим, що вона опинилась не лише серед драконів, а й стала драконячою істинною.

Наступного дня, не очікуючи побачити Алістру, Фландір розташувався в своєму кабінеті й з головою поринув у книги, привезені з Айдейлу. Ці папери читались куди швидше, бо переписи в них були набагато скупіші, аніж ті, що зберігалися в замку. Сторінка за сторінкою й Фландір перелистав усе до кінця. Жодного натяку на камені, що могли б впливати на портали. Більше того, жодної згадки про них. Дракон опустив голову на руки й став розтріпувати свою білокуру чуприну, гадаючи як діяти далі. 

Можна було б поїхати до Ітелю, найбільшого драконячого міста на заході королівства, й перелистати ще їхній архів, та Фландір здогадувався що і це буде даремним. Пра-дракони добряче постарались аби заховати усі згадки про свої творіння і дракон уже став думати, що не знайдеться жодної книги, в котрій він знайде хоч натяк на них. Ситуація стала виглядати безвихідною.

Розправивши широку спину, Фландір підвівся із стільця й вийшов з свого кабінету, направившись туди, куди завжди ходив, коли не знав що робити. Ноги самі привели його до великої арки й довгих сходів донизу, що закінчувались у тьмяному підземеллі, яке було святинею. Те місце було особливим для кожного дракона в їхньому королівстві, а для Фландіра особливо. Він пам’ятав як вперше потрапив сюди й відчув на собі усю могутність їхніх пра-батьків, наче магічна сила усіх живих й неживих драконів сходилась саме в цьому місці. Фландір міг годинами сидіти на холодному камені й видивлятись на старовинні руни, нанесені з незапам’ятних часів, дивитись на шлюбну арку й уявляти з ким же він під неї колись зайде і безкінечно довго розглядати імена королів, котрі давним-давно стояли на тій же землі. Важко було уявити скільки подій бачило драконяче святилище й ще важче було усвідомити, що Фландір був частиною тієї історії, що тягнулась аж до його часів. 

- Фландіре? - раптом роздалось тихе й невпевнене від входу в підземелля.

Дракон міг розпізнати цей голос із тисячі інших, навіть якби вони лунали водночас, та чомусь він аж ніяк не очікував почути його тут, в своїй святині. Фландір рвучко озирнувся, аби побачити її. Алістра стояла на вході й виглядала розгубленою. Не менш здивованим був і сам Фландір. Навіть не так з її неочікуваної появи як з вбрання, в котрому була одягнена Алістра. Вперше замість довгого я безформенного чорного плаща, вона стояла в не менш темному, та цілком людському вбранні.

Її стрункі ноги обвили штани, тонку талію оперезував шкіряний пояс, під котрим виднілась сіра сорочка, а поверх усього був накинутий дорожній плащ. Раптом Фландір зрозумів, що ніколи й не знав яку фігуру має Алістра, та чомусь він завжди уявляв її саме такою: стрункою, підтягнутою й до неможливості привабливою.

- Я не знайшла тебе ані в архіві, ані в кабінеті. - стала наче виправдовуватись Алістра. - Арден сказав, що зможу знайти тебе тут. Та я, вочевидь, не мала б сюди заходити.

- Все гаразд, Алістро. - відмер Фландір й направився до драйни.

- Мені краще піти. - позадкувала Алістра. - Я не знала, що це шлях до святилища.

- Ти знаєш про це місце? - здивувався Фландір. - І звідки в тебе цей одяг?

- Я живу набагато довше ніж ти, Фландіре, й знаю багато. - похилила голову набік Алістра, чим нагадала свого брата. - А одяг… Це Іві дала мені. Я подумала… Подумала, що так менш відрізнятимусь від інших.

- Тобі личить. - всміхнувся Фландір. - Хочеш розглянутись тут?

- Я невпевнена, що мені вартує тут знаходитись…

- Перестань, Алістро, ти і так колись… - на мить дракон затнувся, зрозумівши що може бовкнути зайвого й махнувши рукою, продовжив. - Неважливо. Проходь, я тобі дещо покажу.

Алістра невпевнено прослідувала за драконом, що провів її вглиб приміщення. Фландір йшов поміж статуями й тотемами, оминув престіл й шлюбну арку та зупинився навпроти кам’яної стіни, що була порізьбленою зверху до низу надписами. То були імена, що йшли рівними стовпчиками. Якісь стовпчики сягали мало не піщаної долівки, а котрісь обрубувались, ледь вміщаючи в себе кілька імен. В самому крайньому стовпці, що був одним з найдовших, останнє ім’я світилось голубим й Алістра мимоволі прочитала його вголос:

- Арден Аркрейн…

- Так, це усі наші королі й їхні династії. - з певною величчю в голосі озвався Фландір. - Котрісь з династій були короткими, а котрісь правили так довго, що мало хто пам’ятав інших королів. Династія Аркрейнів одна з найдовших, бо живемо у відносно мирні часи. А правлячий король світиться голубим, як наш Арден зараз.

- Це неймовірно… - прошепотіла Алістра, вдивляючись в незнайомі імена. - Така довга історія…

- А ми зараз в ній тут. - всміхнувся Фландір, тицяючи в ім’я Ардена.

- Наче хтось вписав сюди тисячі життів. - вражено відповідала Алістра.

- О ні, це ще не тисяча. - весело всміхнувся Фландір, вперше дивлячись на таку захоплену Алістру. - Якщо хочеш і справді побачити тисячу життів, то глянь сюди.

Фландір відійшов від Стіни Королів й підійшов до шлюбної арки. Він на мить завагався, а тоді відкинувши сумніви, зробив крок вперед.

- Це шлюбна арка. - пояснив Фландір, розвертаючись до Алістри. - Кожен дракон, що хоче одружитись, вступає під неї з своєю обраницею. І лише якщо вона виявиться істинною, арка світиться голубим й на ній з’являється ще одна пара імен, а самі наречені стають уже чоловіком й дружиною.