4. Дотик холодної руки.

Алістра не з’влялась довгі два тижні в архіві й не показувалась на очі Фландіру. Дракон уже ладен був на стіну лізти, та пам’ятаючи гіркий досвід переслідування в свого друга, Фландір чекав. І виявилось, що недаремно, бо на початку тижня в архів тихо постукали, а в дверному проході з’явилось таке бажане обличчя. Алістра тихо ввійшла до тьмяної кімнатки під пильним поглядом Фландіра й всілась на стілець. Кілька хвилин вона мовчала, а тоді заговорила:

- Не роби цього більше зі мною. - попросила драйна, дивлячись пронизливим поглядом на дракона.

- Я не навмисне, Алістро. - зізнався Фландір. - Зазвичай ненавмисно. Це як відчувати запах або чути звуки. Навіть якби я хотів, то не зміг закритись від емоцій, що наче говорять зі мною. 

- Тоді не роби цього хоча б навмисно. - знову попросила Алістра і Фландір, наче за командою, відчув від неї тонку цівку страху.

- Не робитиму. - пообіцяв дракон.

- Гаразд. - Алістра розпрямила плечі й зчепила бліді руки докупи. - Щось знайшов за цей час? 

- Якби ж…

- А говорив, що знаходиш за п’ять книжок. - відповіла драйна й Фландір міг заприсягтись, що побачив натяк на усмішку на її обличчі, від чого завмер.

- Ти обіцяв, Фландіре! 

- Я не читав емоцій, присягаюсь! - всміхнувся дракон, підводячи руки догори. 

- То що в нас є? - діловито промовила Алістра, вертаючись до насущних проблем. 

- Червоний камінь, що забирає душу, якщо вірити древнім переписам. - резюмував Фландір, перевертаючи хаотично папери на столі. - Ще один червоний камінь, що може вилікувати від проблем із шлунком.

- Ще був червоний, котрий змусить битись в конвульсіях. - доповнила Алістра. 

- Так, і ще кільканадцять таких же з найрізноманітнішими властивостями. 

- Але той хлопець, він говорив, що камінь потім був і жовтим, і зеленим. - нагадала драйна.

- Тому я читав про всі, але там нічого нема. - підбивав підсумки Фландір. - Лікувальні здібності, отруєні камені й ціла купа інших. Я навіть знайшов такі дивні камені, про котрі ніколи не чув. Ось, наприклад, Забувальний Камінь. Зелений з чорним вкрапленням і якщо його з’їсти, то забудеш усе.

- Цікаво чи він насправді існує. - засумнівалась Алістра.

- Гадки не маю. - знизав плечима Фландір. - Або ще Недоторканий Камінь. Він прозорий, якщо знову ж таким вірити старим сказанням, і він вбиває. Просто бере й вбиває. Навіть не написано як.

- Мабуть, силою вигадки автора, котрий нашкрябав цю нісенітницю в довіднику. - зіронізувала Алістра. - Тобі не здається, що ця справа зайшла в глухий кут?

- Ще є декілька книг, котрі я б перечитав. - вказав на невеличку купку Фландір. - А тоді прийдеться висуватись на пошуки.

- На пошуки? - не зрозуміла Алістра.

- Цей архів не єдиний в цілому королівстві. - пояснив Фландір.

- Тільки не це… - простогнала Алістра.

З помічницею справа Фландіра зарухалась і книжки, котрі хотів перечитати дракон, закінчились. На превеликий жаль Фландіра, вони так і не знайшли бажаного, тож тепер уже на превеликий жаль Алістри, їм довелось вийти до найближчого міста, Айдейлу. Спершу Алістра пручалась, зсилаючись на те, що краще почекає дракона в замку, та Фландір був непохитним й наполіг аби драйна поїхала з ним. Неохоче Алістра залізла до карети й сиділа навпроти дракона, вдивляючись у вікно. Обличчя її було як завше завмерлим й кам’яним. Можна було б заприсягтись, що Алістра геть нічого не відчуває, якби не її тонкі пальці, що нервово перебирали край темного плаща й тим самим виказували тривогу драйни.

- Ми майже на місці. - заспокійливо сказав Фландір, вглядаючись в темний простір під чорним каптуром.

- Сподіваюсь, архів не надто людне місце. - тихо промовила Алістра.

Архів Айдейлу й справді був на бічній тихій вуличці, а саме приміщення більше виглядало на маленьку, давно покинуту крамничку. Товстий чоловічок ласкаво привітав гостей з замку й провів їх до книг, потай кидаючи погляди на дивовижну драйну. Алістра ж намагалась вдавати, що її там і зовсім нема. Набравши цілі стоси книг, Фландір погрузив їх до карети, аби прочитати в замку й несподівано відпустив екіпаж.

- Фландіре? - почулось розгублене від Алістри.

- Чудова погода аби прогулятись Айдейлом. Ти ж не була ще тут? - всміхнувся дракон, розуміючи який шквал зараз отримає на власну голову.

Та на подив дракона, Алістра не зронила жодного слова й жодна емоція не полинула з її душі. Драйна закрилась й мовчки крокувала поруч з ним. Дивна пара вийшла на основну вулицю й жителів Айдейлу стало більше. Хтось біг по своїх справах, хтось на підводах перевозив товар, а хтось галасував серед білого дня на порозі генделика. Місто жило своїм темпом, не звертаючи увагу на дивну гостю.

Розгулюючи під ніжним вересневим сонцем, Фландір поволі вів Алістру до серця Айдейлу, головної площі. Великий квадратний простір виявився набагато люднішим, аніж решта міста. На помості, серед невеличкого натовпу людей, виступала кочова трупа акторів, що ставили безглузду сцену про недавню битву з каргами. Фландір й Алістра невільно зупинились, аби послухати її.

Головний актор стрибав й крутився по помосту, викликаючи в натовпу сміх. Він чудернацько показував як верещали карги, як могутній король рубав їх пополам. Заради розваги він навіть запросив котрогось із зівак на сцену, аби той зіграв карга, котрого актор збирався “стратити”. Люди вибухали сміхом. Коли ж із каргом розправились, актор став розповідати про драйнів. Було очевидним, що цей чоловік ніколи й не бачив їх вживу, тож з уст Алістри навіть зірвався тихий смішок. Та він швидко застряг в горлі, коли актор вловив несподівану гостю очима й ткнувши в неї пальцем, став горланити:

- О, вельмишановний пане драйне! Яка радість бачити Вас тут! Вельмишановний, чи не пройдете ви до мене, щоб показати як тупоголові карги верещали під вашим мечем? Ходіть-бо сюди!

Алістра вмить завмерла й Фландір відчув її страх. Люд, що до того витріщався лише на поміст, розвернувся, аби глянути на дивовижу й наче від сили думки актора дмухнув легкий вітерець, котрий скинув каптура з Алістри. Ще мить й вона рвучко сховалась за Фландіра, хапаючись обома руками за його лікоть, як мале й налякане дитя.