1. Рятівник.

*** За місяць до повернення Іві ***

То була тяжка битва не на життя, а на смерть. Люди, дракони і драйни, усі вони відважно йшли проти каргів. Пішим воїнам було особливо важко пересуватись землями, заповненими каргівськими нечистотами, але навіть це не спиняло їх. Військо йшло, бо їх за собою вели два могутніх королі: Нареліон та Арден. І коли один біг по землі, то інший тримав над ним небо драконячими крилами.

Був там і Фландір, радник короля Ардена, володаря людських і драконячих земель, та насамперед вірний друг. Звісно він був там, бо як він міг не бути поруч зі своїм королем у такий тяжкий й визначний час. Ця битва мала б стати однією з найбільших, якщо не найбільшою, й у разі успіху точно найвизначнішою за довгі століття. Там, на полі бою, вирішувалася подальша доля кількох рас, що нарешті об’єднали сили і стали пліч-о-пліч у останній битві проти спільного ворога - потворних й кровожерливих каргів. 

Для Фландіра то була уже далеко не перша битва і він навіть не сподівався, щоб вона стала останньою. Усе своє життя він провів у боях за честь і славу своїх земель та короля, котрим він посвятив своє буття. І хоча останніми роками він займався більш канцелярськими справами, та бойового запалу не розгубив. 

Ширяючи між повітряних потоків й прикриваючи спину Ардена, він ніколи насправді не здогадувався як сильно він вирізнявся серед битви. Річ була в незвичайному, навіть для драконів вкрай рідкісному, кольорі його дркаконячої луски. То був пурпурний дракон з перламутровим переливом, що міг віддавати молочно-рожевим при східному сонці, ніжно-вишневим при західному, ледь голубуватим при зоряному сяйві й мало не рожевим при кривавому бою. І справді, в розпалі битви, серед заліза, вогню й крові, той колір і перламутровий перелив виглядав так, наче цей дракон із дитячої доброї казки випадково опинився в страшній й кровопроливній історії з древніх запилюжених книжок. 

Але то була не добра історія і дракон був не казковим, бо вартувало йому лиш на мить втратити пильність, як велика стріла встромилась у найвразливіше місце під крилом. Пурпурний дракон заревів від неочікуваного болю, але рев його потонув у вихрі тисячі таких самих відчайдушних стогонів. Фландір звалився додолу. Карги, наче ошалілі, кинулись шматувати легку здобич. 

Так він і збирався загинути, пурпурний дракон з дитячих казок, захищаючи свого короля. Бо такою була його доля, котру він сам обрав і завжди знав її кінець. Таким було його рішення, коли ще в юності він присягнув на вірність Ардену, обіцяючи до останнього подиху захищати свого друга. І коли карги, побачивши збитого дракона, кинулись на нього як саранча, він точно знав за що помирав.

Та як б не збирався загинути пурпурний дракон, то мало трапитись не того дня. Зовсім неочікувано, з нізвідки, вискочив лютий і шалений драйн. Він був таким же, як і інші його родичі: вовкулака-перевертень під три метри ростом, з темно-сірою грубою шкурою, міцними кінцівками і вовчою головою з блискучими смертоносними іклами. Єдине, що геть відрізняло його від драйнівського племені - сині, як безодня океану, очі. І ті очиська палали диким вогнем, коли драйн, як навіжений, став розкидувати каргів, четвертуючи їх на льоту. Один за одним мерзенні звіри були відкинуті від дракона і Фландір, не втрачаючи другого шансу, підвівся на лапи й злетів. 

Драйн, що врятував життя Фландіра, навіть не оглянувся й побіг далі крізь поля ворогів, а дракон, піднявшись на достатню висоту, завис. Крило його боліло, та не настільки, аби він не зміг продовжити бій. Та Фландір не кинувся, як завше, до короля, а на якусь мить застиг, вражений від побаченого.

Справа була в тім, що будучи емпатом, Фландіру завжди важко давались битви, бо де як не там можна відчути таку кількість болю й страждань. Були й ті, хто випромінював лише відвагу й рішучість, як от Арден, та здебільшого то були вкрай неприємні людські відчуття. Та того дня Фландір вперше відчув в своєму рятівнику щось таке, чого раніше ще не знав. То була пустота. 

Кожна битва, навіть найважча, колись закінчується. Того дня фортуна була на боці людей, драконів та драйн. Або ж то були відважні серця, майстерні воїни і тверда воля, що змусили каргів відступити, а тоді й зовсім програти бій. На очах в десятків воїнів злощасний червоний портал, котрий колись і привів каргів до цього світу, закрився й разом з тим позбавив континент від страждань. 

Фландір теж бачив закриття порталу, та тільки із висоти драконячого лету. Він знав, що про цю мить не одне століття чи тисячоліття ходитимуть легенди й співатимуть пісні. Не одне покоління буде оспівувати подвиги великих королів Ардена, повелителя людей та драконів й Нареліона, вожака усіх драйн. Звісно, в тих піснях не опишуть болі й криків, від яких на тому полі згинули тисячі. Не розкажуть як потім ще не один день перебивали каргівські недобитки, віддаючи останні сили. Не проспівають про пустку, котру карги залишили на колись благодатній замлі після себе. Та Фландір сподівався, що, можливо, хоч в одній з тих пісень десь згадають і про нього, королівського радника, що мало не віддав життя в тому величному бою.

І справді, про Фландіра вартувало б згадати хоч в одному переказі. Можливо лише двоє, не враховуючи потворних каргів, бачили близьку загибель дракона, та цей чоловік зробив набагато більше для цього виграного бою. То був він, хто ретельно разом із своїм королем готував план наступу. То був Фландір, хто мало не головою відповідав за розвідку й бойову готовність армії. На його плечах лежала друга після короля відповідальність за славну пермогу або ж болючу поразку в разі не такого радісного завершення. Та навряд чи про це дізнається хоч хтось, як і у випадку, коли дракон уже бачив кінець свого життя.

Та Фландір зовсім не засмучувався через це, бо мав геть не таку вдачу. То був дракон, котрому мало що могло зіпсувати настрій. Весела вдача, добродушна натура, хоробре серце й віддана душа. Таким описали б Фландіра, якби хтось згадав про нього в книжках. А ще нагородили б його високим зростом й міцною статурою, бо такими і справді були усі дракони. Білокуре волосся, сплетене позаду у дрібні коси, міцне підборіддя й бойовий шрам на щоці, що пасували б більше суворому й непроникному воїну, й добрі очі під награно насупленими бровами. Насправді, якби Фландір так часто не посміхався, то можна було б цілком випадково сприйняти його за твердолобого й непробивного чоловіка, що було б без перебільшення помилкою. А коли Фландір був вбраний в бойову кольчугу, то й зовсім скидався на кремезного доблесного воїна, що міг б самотужки перебити мало не половину каргівського війска. Так б й написали в тих книжках, що ніколи не вийдуть, й усе вищеперечислене було б правдою про пурпурного дракона, що навіть не сподівався на таке.