ДРУГИЙ ЯКІР

Микола  не міг позбутися дивного відчуття провини. Ні, він нічого поганого не зробив. Втім, все нутро його горювало.

Таврія летіла жарким жуком по м'якому асфальту, стукаючи на вибоїнах. Микола повертався, купивши пива і вина.

Відпочивали на Чорному морі. Просто біля степового берега. Туди вела грунтова дорога, обриваючись біля самих хвиль.

—Ех, не амфібія, — сказала дружина в перший день, — так би і поплили. Хоч до Туреччини. Геть. Свiт за очi.

Але, облаштувавшись у двох наметах, вона вже базікала з подругою. І ні про які турції не загадувала. Погода стояла весела. Чоловік у подруги теж — хлопець з гумором. Ось, тільки, сліпий. В політеху він, студент, збирав світломузику. Вона вибухнула. Скалками вибило очі. Тижнем раніше він одружувався і дружина його не залишила... " Так, —  все думав собі Микола, — от тобі і медовий місяць... Тю, чого це він в мізках засів... Мені то що...— Він перемкнув швидкість. Різко зменшуючи хід переїхав рівчак, що відділив степ від асфальту. Закурила дужче в дзеркалах пилюка —Тепер до моря. І в море. Жара."

—Тебе тільки за смертю посилати.— лаялася, уперши руки в боки, дружина. Вітер тріпав її руде волосся. Немов багаття.

— Не ремствуй Людок, зате все привіз. І навіть другий якір. — він потягнувся, задерши  міцні руки, — Пірну, і на лов відходимо.

Товсті чайки погойдувалися на хвилях. Ще неполуденне сонце бавилося. Виблискувало далекою гладінню, ніби мільйонами шматочків битого скла.

—Ну, як наш гусак?— зачісуючи мокре  волосся назад, запитав він подругу дружини, Ірину.

— Плаває. І не підозрює про свою долю.— вона зняла окуляри, —Невже ми його заріжемо? Як жалко.

Обличчя Ірини "американгьол" засмутилося. Але порив вітру розкидав і її волосся, довге і біле... І розвіяв її думки.

"Така красива, — у котрий раз подумав Микола, — і невже не зраджує сліпому?.."

Ірина управлялася із зачіскою. Її сильні руки, підняті до потилиці, ще значніше виразили її груди. І вся висока її фігура зробилася ще вище.

" Ні, пора йти. В море! Від гріху подалі."— вирішив Микола.

Третій день він з Юрієм виходив на бичків. Гумовий човен був якраз їм двом. В кілометрі від берега кидали якір. І коли весь тридцятиметровий мотузок йшов углиб, закидали волосінь. Спершу Микола насаджував шматочок хліба. Першу спійману рибку шматував ножем. На цю наживку і ловилися бички. Добрячі, лиснючі.

Але вчора пішла хвиля. На одному якорі човен не стояв. Лов пішов на смарку.

—Ну, що? Беремо другий якір?— спитав Микола.

— А ти глянь на море, — відповів сліпий, — вітер, неначебто, затих. І плескіт легкий. Буде тільки під ногами заважати. Іншим разом.

Довготелесий, схожий на артиста Юрій накачував човен, згинаючись і випрямляючись, немов і він був гумовим.

— Годину тому місцеві пішли на плоскодонці, — додав він не відриваючись від роботи, — і теж, з одним якорем. Я питав. А вони-то вже справу знають. Рушаймо!

Розігріта серпнем хвиля наповзала на пісок. Поволі відходила, роблячи його темним. 

— Ні плавника вам, ні хвостика, —махали дівчатка руками, —без риби не повертайтеся!

Море дихало легко. По берегу ліниво ходили товсті баклани. Біля намету, прив'язаний за лапу гусак, чистив дзьобом свої підкрилки.

Вітер зовсім спав. І сонце припікало Миколу в самий лоб. Весла, короткі, піддавалися плавко, немов іграшкові. Вдалині гойдалися човни місцевих рибалок.

Довгопузі бички брали живо. За півгодини ними була повна сажалка. І тепер Юрій кидав їх прямо під ноги. Микола спершу допомагав йому, забирав спійманих, з протягнутої до нього руки.

"Про що він думає?— міркував Микола, — от очі мимо мене, а рибку кладе прямо в руку... Я б збожеволів... Не бачити таку дружину... Хоча він її знає всю... На дотик... І смак."

Дмухнув береговий вітер. І приганяв дві хмарки. Пішла хвиля. Почала посвистувати волосінь.

— Що там, Миколо?— повернув обличчя до вітру Юрій.

— Хмарки заходять. Може змотуватимемося?

—А ти глянь, що роблять місцеві.

— Одні стоять, інші йдуть в море.

—Ну, тоді і ми постоїмо, — підсумував сліпий.—Ти до них придивляйся.

"Сліпий, сліпий, а міркує, — розсудив Микола, — ото ж, компенсується відсутність однієї властивості іншою."

Думки його перервав раптовий шквал. Вітер заревів. Вшкварив тисячами бризок. Гойднув човен так, що він хапонув через борт. Звалився дощ.

— Мати рідна, шторм!— ухватився Микола за якірний мотузок, — тікаймо!

Він гріб із страшною силою. До берегу. Озирався, стежачи за його наближенням. Але човен не посувався.

Холодне обличчя Юрія біліло стислими жовнами...

—Ти берег бачиш?— спитав він.