Наступного ранку все почалося з тихого шелесту, коли Моллі увійшла до кімнати, як завжди безшумно й обережно, ведучи за собою ще двох служниць. Якщо я не помиляюся, їх звали Ірма й Марі.
Дуже швидко провівши звичні ранкові процедури, вони почали вдягати мене в підготовлений напередодні одяг.
Першою на мене наділи тонку бавовняну сорочку, обережно натягуючи її на нерухоме тіло. Вони підіймали мої руки, підтримували ноги, виконуючи все настільки дбайливо, наскільки це було можливо.
Потім служниці надягли панчохи. Їхні пальці спритно закріплювали підв'язки, слідкуючи за тим, щоб тканина не завдавала дискомфорту. Я не відчувала, як холодне мереживо торкалося моєї шкіри, але могла це уявити.
Наступною була нижня спідниця — її поділ шурхотів, поки служниці акуратно спускали її по тілу, підтримуючи мене так, щоб усе сиділо як слід.
Коли дійшла черга до корсета, я навіть трохи відчула, як його тугі шнури почали стискати мої груди, обмежуючи дихання. Це принесло мені крихту радості в цю тривожну мить.
Однак, будучи паралізованою, я не могла висловити свої відчуття й залишалася напівлежачи, мов безвольна лялька. Корсет затягували обережно, але щільно, щоб надати мені аристократичного вигляду.
Поверх корсета вони наділи важку оксамитову сукню. Її м’яка тканина спадала на моє тіло, але я могла лише мовчки відчувати її вагу. Кожен їхній рух був плавним і уважним, адже вони розуміли, що будь-яка необережність могла завдати мені болю чи незручностей. Останніми штрихами стали капелюшок і плащ із хутряною обробкою, який служниці дбайливо розправили на моїх плечах.
Коли мене повністю вбрали, настав час переносити на ноші. Двоє кремезних слуг із величезною обережністю підняли мене, наче фарфорову ляльку — цілком нерухому й безвольну. Вони працювали злагоджено, щоби не завдати мені незручностей. Моллі, не зводячи з мене очей, уважно стежила за всім процесом.
Повільно й обережно вони почали виносити мене з кімнати, спускаючись сходами й обмінюючись короткими рекомендаціями. Я відчувала слабку вібрацію від кожного їхнього руху, але тіло не реагувало.
Щойно ми дісталися до дверей, мене обережно перенесли до карети — чорної, вражаючої, з м’якими сидіннями й простором усередині, спеціально облаштованим для хворих. Усередині карета була облаштована з великою турботою: товстий килим на підлозі, м’які подушки вздовж стін і матрац, на який мене акуратно уклали.
— Усе буде добре, міс Ешвуд, — тихо прошепотіла Моллі, дбайливо поправляючи ковдру навколо мене, ніби намагаючись заспокоїти бодай словом.
І все ж брат подбав про мене, попри відверту холодність і навіть певну ненависть з його боку. А отже, надія на примирення є. Як, утім, і на моє одужання.
Знову згадалося те слабке й віддалене відчуття, коли мої груди затягували в корсет. Ще кілька днів тому я абсолютно нічого не відчувала, а тепер…
Я одужаю й постараюся повернути все втрачене в цьому житті. Головне — надіятися й радіти, як той квітка з Вайтчепела.
Ось! Ще одна мета! Вікторіє, ти маєш дізнатися, звідки у тебе ці спогади. І дивна поведінка нареченого, точніше — колишнього нареченого, теж потребує пояснення.
Одне слово, я почала налаштовувати себе на краще, намагаючись перебороти всі ті жахливі думки, що так довго мучили мене. Ні-ні, я не маю впадати в тривогу й жалість до себе, інакше просто остаточно зачахну, втративши сенс життя.
Двері карети зачинилися, і я почула, як завершилися останні приготування. Кучер ухопився за віжки, і ми повільно рушили з місця. Легке погойдування від коліс пом’якшувалося підвісками. Проте, незважаючи на всю увагу до деталей, попереду була довга й повна невідомості подорож.
Мене також терзало жалкування, що я не змогла попрощатися з Маргарет Ешвуд перед від’їздом. Її відсутність говорила багато про що — про те, що Арчибальд ухвалив остаточне рішення відгородити свою дружину від мене, від тієї «ганебної тягарки», якою я стала в його очах. Колись Маргарет була мені подругою, можливо, єдиною справжньою. Але тепер вона — леді Ешвуд, його дружина, і її обов’язок як дружини полягав у тому, щоб слідувати вказівкам чоловіка.
Моллі, помітивши мій стан, тихо промовила:
— Міс Ешвуд, леді Маргарет дуже переймається за вас. Вона хотіла побачитись, але... — вона запнулася, ніби не хотіла сказати зайвого. — Лорд Арчибальд вирішив, що це не буде корисно для вас обох.
Звісно, Арчибальд заборонив їй приходити. Можливо, він боявся, що її співчуття й підтримка дадуть мені хибні надії, а може, це було ще одним проявом його люті й прагнення стерти мене з їхнього життя.
Але є як є. Протестувати я не могла й навіть не бачила в цьому сенсу тепер, коли абсолютно нічого не пам’ятала.
Тим часом подорож тривала.
Години подорожі тягнулися безкінечно, змінюючи одна одну так, що час здавався втраченим у ритмічному погойдуванні карети. М’яке шарудіння коліс, що торкалися дороги, й приглушені звуки ззовні були єдиним нагадуванням про те, що ми рухаємося вперед.
Минуло не більше кількох годин, але мені здавалося, що це ціла вічність. Завдяки турботливій служниці мене влаштували так, що я могла бачити все, що відбувається за вікном.
Краєвиди повільно змінювалися: спочатку ми їхали брукованими вулицями залюдненого Лондона, потім, залишивши місто, карета виїхала на вужчі, пилові дороги. Моллі сиділа неподалік, тримаючи руки на колінах, і читала вголос якийсь роман.
Повільно й інколи з помилками, але я була їй дуже вдячна.
Турботлива служниця намагалася якомога більше урізноманітнити моє життя й зробити його комфортним.
Іноді вона поглядала на мене, й я відчувала її тривогу, але надмірної нав’язливості Моллі не виявляла.
Те, що я особливо оцінила в наступні дні, — це те, як сильно дорога виснажувала мене. Такою змученою й виснаженою я себе ще ніколи не відчувала. Здавалося, що кожна пройдена миля висмоктувала з мене останні крихти сил. Дорога просто висотувала все: моральні, фізичні, а часом і духовні ресурси, залишаючи мене в повному спустошенні.