Розділ 1

— Ну що, дівчата, за те, щоб жодна сволота не лишилася безкарною, — я спритно перекинула чарку до рота, не відводячи погляду від «заклятих» подруг.

Ні, ще до цього місяця вони були цілком нормальними. Ми познайомилися на моїй минулій роботі, дружили вісім років як звичайні жінки. По-своєму, по-жіночому: чоловіки, діти, шашлики, поради щодо покупки пуховика на зиму, спільні вилазки до бару раз на тисячу років. Як у всіх.

Але чого не включала програма нашої «дружби», так це того, що кожна з цих тварюк, що сидять переді мною і кривлять рота у лицемірній усмішці, переспала з моїм «коханим» чоловіком. Хай йому земля буде мінеральною ватою. А тепер усі вони зібралися, щоб підтримати скорботну вдову. Влаштували жалісливі погляди, підтакували, як мені тяжко, і по черзі витирали фальшиві сльози. А я? Я дивилася на них і думала, яке ж це все огидне.

— Як ти тримаєшся? — спитала Наташка, найжалісливіша з них, з виглядом святої мучениці, ніби це не вона тягнула його до себе на дачу щоразу, коли я була у відрядженні.

— Тримаюсь, — відповіла я з натягнутою усмішкою, граючи роль тієї самої згорьованої дружини, якою їм хотілося мене бачити.

Але всередині все клекотіло. Я знала про кожну з них. Моє серце вирвали, коли я дізналася про смерть Максима, але коли його колега передав мені речі чоловіка, зокрема й телефон, у грудях утворилася чорна діра. І вона всмоктувала, всмоктувала, всмоктувала...

Все те світле й чутливе, що було між нами одинадцять років. Наш шлюб, почуття, побут, любов, а потім виявилося — і дружба з от цими зрадницями.

Яка ж я була дурепа... Але це вони й самі знали. Що Наташка, що Олька — обидві не соромилися обговорювати мене в любовних чатах із моїм чоловіком. У всіх деталях і подробицях, так би мовити.

Чого вони не знали — так це того, що мій козел спав з обома. Але я їм сьогодні розповім, а ще й покажу...

Багато чого покажу, але поки що...

— Ну що, панянки, — продовжила я, відчуваючи, як на губах грає дивна напівусмішка, — як думаєте, скільки б я ще могла це терпіти?

Наташка завмерла з келихом у руці, ніби не розуміючи, про що я. Ольга, навпаки, напружилась — явно відчувала, що насувається щось неприємне, але мовчала.

— Усі ці роки я була для вас хорошою подругою, слухала ваші скарги на життя, робила вигляд, що все нормально. Але знаєте що? Я — не ідіотка. Максим ще той «умілець», — я зробила паузу, насолоджуючись їхніми розгубленими обличчями. — Загалом, він залишив мені один дуже цікавий подарунок. Записав усе. І наші «дружні» стосунки, і ваші походеньки. І не лише текстом, дівчата.

Тиша повисла в повітрі, Наташка дивилась на мене з легкою усмішкою, ще не до кінця розуміючи, але Ольга вже починала здогадуватись — її рука ледь помітно здригнулась.

— Знаєте, що найсмішніше? Я могла б усе це забути. Могла б просто поїхати й залишити все позаду. Але ви, дівчата, — я нахилилась трохи вперед, знизивши голос, — ви перейшли межу. Кожна з вас, спавши з моїм чоловіком, обговорюючи мене за моєю спиною… ви самі це зробили.

Я випрямилася й недбало підсунула до себе телефон, що лежав на столі.

— Так от, — продовжила я, — ваш «приватний» чат із Максимом. Там не лише милі повідомлення й обговорення — там ще дещо цікаве. Фото, відео… Тож, дівчата, сподіваюсь, ви любите увагу.

Вони завмерли, очі розширились. Тепер обидві зрозуміли, про що я.

— Я щойно виклала ваші чудові знімки на кількох популярних сайтах для дорослих. Гадаю, у вас буде шанс стати зірками — адже ви завжди любили бути в центрі уваги, правда ж?

Ольга скрикнула, вхопившись за телефон, але було вже пізно. Наташка сиділа, мов паралізована, усвідомлюючи, що її «безпечне» життя зруйноване.

— Це… це ненормально! — вирвалося в Наташки.

— Ненормально? — перепитала я, підводячись із-за столу й закидаючи сумку на плече. — Ненормально — це вважати вас подругами, коли ви спали з моїм чоловіком за моєю спиною. А те, що зробила я, — це просто справедливість.

Я глянула на них востаннє:

— Ну що, дівчата, за справедливість. Насолоджуйтесь своїм новим статусом. І успіхів у пошуках роботи. Думаю, керівництво буде вражене вашими талантами.

Поки хтось із них устиг бодай щось сказати, я вже підвелась із-за столика, накинула пальто й рушила до виходу. Нехай самі розплачуються за все.

Мені вдалося вийти на вулицю без жодних проблем.

Я йшла по нічному місту, відчуваючи, як легкість розливається по тілу. Завтра я переїжджаю. Квартира, яку ми ділили з Максимом, уже виставлена на продаж. Усе це більше не моє — як і це місто, як і ці люди.

Я нарешті вільна.

— Сука! — у спину мене боляче штовхнули, і я ледь не впала.

Озираючись, я вже знала, кого побачу. Перекошене від злості обличчя Олі зараз нагадувало хелловінську маску. Справжня відьма, що ховається під образом білявої феї. Ненавиджу.

— Тварюка! — вона знову штовхнула мене, цього разу в плечі.

Я лише криво всміхнулася, але не відповіла. Поки що. Треба дійти до тієї точки, після якої розірву цю дурепу на шматки.

— Це я тварюка, Олю? А може, це ти тварюка, слабка на передок? Але не хвилюйся — про це вже всі знають. Дуже скоро ти знайдеш заміну Максиму. А може, й не одну.

Оля продовжувала насідати на мене, намагаючись у люті схопити за плече, але я не дозволяла. Усередині все вирувало. Біль, злість, зрада — усе це наростало, мов буря, що вимагала виходу. А що краще за добру, чесну бійку?

— Давай, давай, бий! — вигукнула я, відчуваючи, як пришвидшується пульс. Я жадала цієї миті — щоб нарешті виплеснути всю ту лють, що накопичувалася всередині. — Ти ж завжди діяла за спиною, а тепер подивися, як це — битися у вічі.

Оля, схоже, не чекала такої відповіді. Її кроки сповільнилися, але вона не зупинилась. Обличчя перекосилось від злості, очі звузилися, і я побачила — вона теж готова до бійки.

— Ах ти... — почала вона, але не встигла договорити.