Глава 18

Я очікувала, що Артем влаштує все з більшим розмахом. З фінансами у нього проблем точно не було, тому я дуже здивувалася, що не було помітно армади офіціантів і інших ознак елітного свята. Коли ми з Кирилом опинилися за воротами, все виглядало, як завжди, тільки перед домом припаркувалося три чи чотири авто.

– Непогане місце, – Кирил кинув навколо оком і я побачила, що він точно здивований. – Ти не казала, що навчаєш мажора. Боюся спитати, скільки він разом з батьками випив з тебе крові. 

– Ще трохи залишилося, – я розсміялася, але обговорити цю важливу тему не було часу. 

На доріжці, де у нас вперше сталася аварія, наче з-під землі з’явився Даня. В мене одразу склалося враження, що хлопчик від когось тікав, але, побачивши мене, він змінив траєкторію.  

– Привіт! – на обличчі іменинника спалахнула щаслива посмішка, а потім Даня простягнув руку для нашого фірмового привітання. – Я думав ви не приїдете.

– Чому? – я застигла з коробкою, яку віддав мені Кирил.

– Ну, відьма так сказала, я чув, коли вони розмовляли з татом.

Я краєм ока помітила вираз обличчя свого супутника і спробувала звести все на жарт. Аж ніяк не хотілося вдаватись в подробиці і пояснювати, що відбувається в цій родині.

– Даню, – я похитала головою. – Ми ж домовлялися!

– Гаразд, я хотів сказати…. Таїсія казала… щось таке, що вам не вистачить духу приїхати. А який потрібен дух – темний, чи світлий? 

Він явно продовжував грати в приставку, поки ніхто не бачить, але я не могла стримати усмішку. Темний дух, який супроводжує мене на вечірку до Артема і його “відьми” – відсутністю уяви Даня точно не страждав. 

– Так кажуть, коли людині потрібна особлива сміливість – набратися духу, або забракло духу, – довелося пояснювати деталі. – Але як бачиш, вона помилилася. Вадим Петрович мене привіз, він мій друг, а це – наш подарунок! 

Даня трохи присмирів і не зводив очей з коробки, то ж я не могла далі сварити іменинника.

– Ого, а що там?!

– Біжи в дім і віддай Галині, хай вона відкриє і все побачиш…

Я не закінчила фразу і взагалі забула, про що хотіла ще сказати. Погляд вихопив знайому постать Артема, що відділився від гостей і тепер неспішно рушив в нашу сторону. 

Сьогодні на ньому не було картатої сорочки, але виглядав він дуже просто і без найменшого пафосу. Якщо не зважати на вираз, який був написаний на обличчі.

– Добрий день, – я привіталася першою. 

Все, як потребує субординація, а потім познайомила хазяїна зі своїм другом. При цьому намагалася не дивитись Артему у вічі, бо його погляд-рентген міг легко виявити головне – Кирил просто супроводжує мене і нічого більшого. 

– Ласкаво прошу. Гості вже майже зібралися, приєднуйтесь, – він кивнув в бік саду. – Вікторіє, можна вас на одну хвилину?

– Еммм… Добре, – серце у мене підскочило, але знайти причину для відмови не вдалося. Не чіплятися ж за Кирила! Я проводила свого однокласника очима і коли він сховався за рогом, обернулася до Артема. – Я слухаю.

– Я подумав, що дещо повинен сказати так, щоб нас не чули. Маєш чудовий вигляд.

Що це було? Я розгубилась, бо чергові компліменти не говорять таким проникливим голосом. Взагалі не зрозуміло для чого така передмова?

– Дякую, але ж ти не для цього мене затримав? 

– Боїшся, що твій приятель приревнує, бо ми наодинці шепочемось? – він презирливо скривив губи. 

– Кирил не приятель, а мій наречений. І він не страждає від безглуздих ревнощів, бо для них немає жодних причин!

Я не повинна була цього казати, але зверхність Марченка знову зачепила за живе. Хто він власне такий, щоб вважати себе вище за мого шкільного друга? 

– Саме так, – випростався Артем і заговорив далі таким холодним і діловим тоном, що стало ясно – новина прийшлася йому не до смаку. – То про що я. Ти сьогодні офіційно не на роботі, можеш відпочивати, як і інші гості, але тримай Даню в полі зору… Будь ласка.

– Звичайно! Я пам’ятаю, для чого я тут і дякую, що намагаєшся врятувати свою репутацію. Бо з прислугою ж за стіл не сідають!

– Віко, – його очі небезпечно потемніли, – немає для чого повторювати нісенітниці. Я ніколи не казав нічого подібного…

– Тату, дивись, що у мене є!

Щасливий крик Дані змусив Артема відступити на крок назад. Малий біг назустріч, тримаючи в руках наш з Кирилом подарунок і просто сяяв від задоволення.

– Це повітряний змій! – повідомив він. 

– Чудово, але запускайте його подалі від майданчика, де стоять столики. 

– Думаєш він з’їсть твої шашлики?

Ми з Артемом перезирнулися. З Данею точно не було сумно, але його батько вельми серйозно відповів:

– Ну, якщо він спробує це зробити, то обпалить в мангалі вуса. І ікла згорять, а без них буде важко жувати м’ясо.

Я відвернулася, щоб не засміятись. Як же вони насправді були схожі – Марченко старший і менший! Це була така втішна картина, що я не могла сказати, хто з них подобається мені більше. І  найскладніше було нічим себе не видати. 

– Де ти знайшла таке диво ворожої техніки? З Алі Експрес не встигли б привезти, – Артем проводив сина очима, поки той не зник за рогом.

– Хто хоче, той знайде. Даня обмовився, що любить комікси про китайських героїв, а без Змія там ніяк. Я подумала це його розважить і буде цікаво іншим дітям. Ікла і все таке…

Артем подивився на мене так, наче вперше побачив. Куточки його губ смикнулись і я б зареклася, що він через силу утримав серйозний вигляд.