Глава 6

Про мати Дані я подумала лише наступного дня. Артем чітко дав зрозуміти, що уникатиме мене і нам зустрічатись не доведеться. Але ж хтось повинен бути вдома з малим, крім Галини! Тим більше на нас чекав перший урок. Я почувалася так, наче мені призначили випробувальний термін і не тільки пов’язаний з професією. 

Через нашу випадкову зустріч я наче випустила з душі свого власного Кракена. Сім років тому мені нестерпно хотілося побачити ту, на кого мене проміняли, а зараз навпаки. Віддала б половину зарплати, що ніколи не бачити дружину Артема. Взагалі! І я майже не сумнівалась, що вона також не буде в захваті від нашого знайомства, бо жінки спинним мозком відчувають суперниць.

Все це не дуже надихало, тому я зібрала залишки самовпевненості, коли натискала кнопку домофона. Затисла під пахвою пакет з підручниками, та попрямувала до будинку, проти волі помічаючи, як вдало попрацював ландшафтний дизайнер. Минулого разу мені було ні до того, щоб оцінити такий затишок і красу, але тепер я зупинилася біля композиції з вічнозелених рослин. На туї красувалися маленькі зірочки “ягідок”, я зірвала одну і піднесла до обличчя. Вдихнула смолянистий аромат.

– Подобається? 

За спиною почувся голос Артема. Дідько! Обіцяв же, що зі мною не зустрічатиметься! 

Я повільно повернулася. Він зупинився поруч з секатором у руці і продовжив вивчати мене уважним поглядом. Наче роздивлявся, чи достатньо респектабельно виглядає репетиторка власника фабрик та пароплавів.

– Добрий ранок, – хоч я хотіла говорити байдужим тоном, вийшло погано. 

Артем мене дратував своєю присутністю, бо не міг приховати задоволеного виразу обличчя. Виглядав бездоганно, навіть в простій сорочці з закатаними рукавами і в потертих джинсах. Дурість, але він нагадав мені модель для календаря з гарячими чоловіками, я просто не могла прикусити язика й ляпнула перше, що спало на думку: 

– У вас фотосесія в образі садівника? 

– Цікаве припущення, – відповідь йому точно не сподобалась. –  Можна спитати, звідки така ідея, тобі здається, що я не здатен утримати в руках садові ножиці?

– Я такого не казала. Просто думала за садом приглядає хтось інший. Професіонал.

– Ще один камінець в мій город? – його губи смикнулись.

– Перепрошую. Ви не так мене зрозуміли…   

– Та все я зрозумів правильно, крім одного: з яких пір ми на “ви”? – Артем не дав закінчити думку.

Зараз він стояв надто близько, майже нависав наді мною і говорив навмисно тихо, точно, щоб нас не почули. Це ще більше посилило відчуття незручності. Я просто шкірою відчула, що зараз з вікна за нами спостерігає його дружина! На її місці я б вже поставила собі питання: про що ми тут так зацікавлено розмовляємо? 

– Відтоді, як я працюю репетиторкою вашого сина, – я не збиралася здавати позиції і вдавати старих друзів. Краще залишатись на дистанції. – Можна зайти в дім? Хотілося б вже почати, бо в мене є власні плани на день.

– Звичайно, – Артем неохоче відступив в бік, та продовжив з глузуванням. – Другий поверх, думаю ви не заблукаєте. Я підійду трохи пізніше, тільки закінчу фотосесію… До речі, вам потім календар надіслати?

– Ні, я люблю з котами!

Обличчя у мене спалахнуло, як у школярки. Досі не переборола цю дитячу звичку червоніти, коли чіпляють за живе, а Артем робив це просто відмінно. Лишалось сподіватися, що він нічого не помітив і правда пішов далі стригти тую. 

Тільки коли за мною зачинилися двері, я змогла видихнути з полегшенням. Галина майже одразу вийшла назустріч, цього разу без фартуха, але з радісною усмішкою.

– Добрий ранок, Вікторіє Сергіївно! – вона одразу взялася мною опікуватись. – Така спека, налити вам лимонаду? 

– Дякую не переймайтеся, я їхала в таксі з кондиціонером. І якщо можна, називайте мене просто на ім’я.

– Добре, як скажете, – вона визирнула у вікно. – Але давайте хоча б ваш пакунок, я віднесу нагору! Артем Євгенійович виділив окрему кімнату для занять, вам варто подивитися, може чогось не вистачає. Скажете потім мені, я про все подбаю.

– А він сам… тобто Артем Євгенійович не підніметься? – я все чекала, коли зайде мова про мати хлопчика, але її ніхто не згадував. Здавалося Галина хазяйнувала тут по всім фронтам, навіть у питаннях, які стосувалися Дані. 

– Повинен. Хоча скажу вам по секрету: давно я не бачила, щоб він так завзято займався садом!   

Ми подолали вже половину дороги, коли я не втрималась і спитала:

– То він дійсно сам за всім наглядає?! У вас же величезний двір, стільки рослин, – це не вкладалось у мене в голові точно так само, як Артем, який колупається у грядках.

– Звичайно, ні! Раз на два тижні приходить садівник, але знаєте… – вона понизила голос. – Мені здається він таким чином отримує свої “сорок тактів” тиші. Бо з Данилом та з такою роботою у нього немає коли вгору глянути.

Ми нарешті дійшли до “класної кімнати” і Галина, поклавши книги на стіл, пішла кликати мого учня. Поки їх не було, я озирнувся і відчула щось схоже на втіху. Зазвичай у непосидючих дітей неймовірний безлад, де б вони не були. І купа непотрібних речей. Тут було затишно, чисто, але не як у музеї і для роботи все необхідне під рукою. Навіть проєктор та інтерактивна дошка. В вазочці на столі були насипані горішки та сухофрукти – певно прояв турботи Галини і це також було неймовірно приємно. 

Я підібрала малюнок, який впав зі стола і почала його розглядати, а тому не одразу помітила, як зайшов Даня. Він так я стояв – насуплений і невдоволений, аж поки я не озирнулась. 

– Даня, добрий ранок! – він щось буркнув у відповідь, але по обличчю я зрозуміла – не очікував побачити саме мене.  – Пробач, я випадково тут знайшла – це твій малюнок?

– Мій. 

– Непогано! Я в твоєму віці малювала лише сніговиків. 

– Чому?! – таке зізнання ошелешило мого учня і певно зацікавило, бо він підійшов ближче і вже не виглядав таким ворожим.