Глава 4

Артем

Сьогодні день точно піде коту під хвіст! Мало зустрічі з новими партнерами, яку раптово перенесли на інший час, так ще це резюме. Такий собі привіт з минулого. Спочатку взагалі думав, що то помилка, поки не побачив фото в документах. Вона. І майже не змінилася. Чесно, спочатку хотілося негайно набрати Віку і в лоб спитати: це шантаж чи вона просто вирішила розважитися? Добре, що не зателефонував, виставив би себе ідіотом. 

– Артеме Євгенійовичу! – Галина постукала і обережно просунула голову в двері кабінету. – Приїхав лікар. Я відвела його в дитячу.   

– Дякую, зараз! 

З Данею теж проблеми. Восени йти до школи, а з такою поведінкою нічого хорошого від навчання не дочекаєшся. Я зайшов до дитячої, де син лікар вже закінчив огляд.

– Доброго дня. Що у нас цього разу? 

– На мій погляд, тільки забій. Прикладайте холод, обмежте рухливі ігри, рентген, на мою думку робити нема потреби. 

Іван Степанович лікував ще мене, а тепер йому на голову звалилося таке щастя, як мій син. Лікар потріпав малого по щоці.

– Даня, ти вже дорослий, треба бути трохи обмеженішим. З велосипедом особливо. Ти ж бачив, що спортсмени без шолома не їздять і наколінники тобі теж не завадять, якщо не хочеш знову до лікарні. Домовились?

– В нього є шолом. А от велосипеда більше немає! – в мене реально закінчився терпець. – Дякую, Іване Степановичу! Може вас відвезти? 

– Ні, я за кермом, ще багато справ. Телефонуйте в разі чого! До побачення!

Даня щось пробурмотів, а я дочекався, поки лікар піде, щоб зачинити за ним двері.  

– Ти взагалі хоч іноді думаєш головою, чи тобі три роки? Я ж тільки вчора казав, що у нас кладуть плитку і там не можна кататися. До того ж ти наїхав на людину, так що все, велик я забираю, поки не навчишся нормально поводитись! Ти під домашнім арештом!

– Ну і ладно! – він звалився на ліжко, стягнув покривало і накрився ним з головою. 

– Даня! – я відчув легкий докір сумління, але вчасно себе зупинив. Треба бути послідовним.   

Ясно, що треба поговорити “по-чоловічому”, достукатись до нього, але з такими вибриками важко стриматись! Побився в підготовчій школі, розгатив дорогий сервіз, втік з дому, а тут ще й проблеми зі здоров’ям. Мені не вистачало ніякого терпіння. 

– Ну не хочеш, не розмовляй! Подумай над своєю поведінкою, поки є час. 

Закриваючи двері, я чомусь знову згадав Віку. Не треба було її так швидко відпускати! Хоча будь-які папірці для резюме можна купити, й хвилини не сумнівався, що з Данею вони знайшли б спільну мову. І справа не в модних психологічних трюках, це ми вже проходили. Десь в глибині душі я був впевнений, що сину потрібна не педагогічна корекція, а спілкування з людиною, якій він довірятиме. 

Чорт, все це було схоже на те, що я шукаю виправдання собі. Замість того щоб поставити жирну крапку, зробив все, щоб бачити Віку у своєму домі. Чесно було б це визнати. Попри те, що ми ледь могли спокійно розмовляти її поява мене схвилювала і я досі не міг розібратися у власних почуттях.  

Може все через те, що Віка не повелася на гроші, хоча могла б? На її місці більшість учепилася б за вакансію руками та ногами, я точно знав, скільки платять репетиторам.  А ця зробила мені послугу – натякнула, що готова працювати з Данею, але так, щоб не бачити моєї фізіономії… 

В кишені завібрував телефон. Останнім часом доводилось вмикати нагадування, оскільки батько зовсім відійшов від справ. На мене звалився ще й його немаленький бізнес окрім власної мережі, до якої ми намагалися приєднати пекарні. Треба було переговорити з потрібними людьми, але не встиг я набрати номер, я почув цокання підборів, а потім стук у двері. 

– Так, – в мене починала тріщати голова, коли в кабінет зазирнула Тая. Моя половина, як я представляв її друзям. 

– Галина сказала, що ти вдома, я на тебе так рано не чекала! Щось сталося?

Тая виглядала бездоганно, втім як завжди. Ноги від вух, довге біляве волосся, фігура, за яку неможливо не зачепитись поглядом. Правда, коли ми познайомились, вона мала трохи менше лоску, бо була звичайним фітнес-тренером. Не те що тепер… 

Вона звично обійняла мене ззаду за шию і притулилась прохолодною щокою. Без поцілунку, щоб не залишити сліди червоної помади. 

– Так, дещо, – мені не хотілося вдаватися в подробиці. – Даня впав з велосипеда, треба було викликати лікаря.

– Знову Даня? – Таїсію прибрала з моїх плечей руки. – Артеме, чому ти не хочеш мене послухати? 

– Ти про що? 

Вона обійшла стіл і сіла в крісло, яке пів години тому займала Віка. 

– Ти прекрасно знаєш, про що! Тягнеш на собі бізнес і взагалі не відпочиваєш, так можна в сорок отримати інфаркт. Нехай Даня поживе з твоїми батьками хоча б влітку! Та й взагалі йому буде з ними краще, хтось постійно буде наглядати, бо я вже не знаю, чого від нього очікувати!

– Це не обговорюється! 

– Може нарешті поясниш, чому? – вона витримала паузу, хоча явно горіла бажанням висловитися. 

– Тому що Даня – мій син. Цього достатньо, я не збираюсь шукати способу, як від нього спекатись. І, до речі, ти знала про все з самого початку, я нічого від тебе не приховував! 

Краще б вона не торкалася знову цієї болючої теми. Кожного разу після таких розмов ми були на волосину від розриву стосунків і останнім часом я втомився від суперечок. 

– В такому разі, – вона схопилася на ноги, – знайди когось! Няньку, гувернантку, медсестру, не знаю кого! Вчора він влаштував істерику при гостях, сьогодні впав з велосипеда і змусив тебе все кидати та їхати додому. А що буде, коли піде в школу, ти подумав? 

– Звичайно! Я вже найняв йому репетиторку, вона буде приходити по буднях.

Таїсія явно такого не чекала. Вона покліпала довгими віями, вивчаючи мене поглядом.

– І хто вона, твоя репетиторка? 

– Родичка мого колеги, – я добре відчув, що за невинним питаннями ховаються ревнощі, але не хотів нічого робити, щоб їх розвіяти.