Глава 2

Я була впевнена, що батько, який має такі вимоги до репетитора, захоче спочатку зі мною поспілкуватися, але помилилася. Або йому було насправді начхати, або дитиною займалася мати, а пан Марченко лише заробляв гроші. Хай там як за номером з візитки мені відповіла секретарка, запропонувала відправити у вайбер резюме і чекати на відповідь. 

У вайбер, Карл, навіть не на електронну пошту! Якби контакти не дав мені Вадим, я б вирішила, що маю справу з шахраями, але через годину після такого “спілкування”  раптом отримала запрошення. Адресу і час для пробного уроку. 

Коли таксі зупинилося, я одразу зрозуміла, чому до мене так поставились. Люди, які мають такий будинок, зазвичай дивляться на працівників, як на прислугу і я відчула нестепне бажання одразу повернутися. Зупинило лише одне – необхідність роз’їхатись з сестрою. Натисла на кнопку домофона, почекала, поки жіночий голос розпитав хто я до кого, але увійти не встигла. 

Як тільки я зробила перший крок до володінь Марченків, наче з-під землі назустріч вилетів дитячий велосипед. Позаду у мене була розкішна клумба, тому відскочити було нікуди і я разом з власником велика втратила рівновагу та опинилися на бруківці. 

– П’ять секунд - політ нормальний! – мимоволі вирвалося у мене, коли стало ясно, що обійшлося без переломів і струсу мозку. 

Я лише обідрала долоню і, судячи з болю, отримала шикарний синець на нозі. Хлопчик, який теж приземлився поруч з велосипедом, потроху підвів голову. Вочевидь мій коментар події вибив його з колії, бо малий не міг розібратися – плакати йому від болю чи сміятися над моїм недолугим жартом. 

– Живий? Десь болить? – я сіла та обтрусила з себе пилюку.

– Коліно, – він прикусив губу.

– Тут просто садно, неприємно, але це швидко заживе, – я витрусила половину вмісту сумки, що дістати вологі серветки. – Ось, приклади! Можеш порухати пальцями? 

– Можу, а ти хто? 

– Дорослим кажуть “ви”, – я вирішила одразу розставити крапки над “І”, бо якщо не зробити цього одразу, цей маленький принц точно сяде на голову. Ми й так почали просто “чудово”. – Мене звати Вікторія Сергіївна, давай допоможу, зможеш підвестися?

Я відсунула велосипед і тільки простягнула до нього руку, як зрозуміла, що на нас насувається інша загроза. 

– Даня, знову? – стурбований голос належав чоловіку, який за кілька кроків подолав відстань від дому до місця аварії – Тобі ж тільки місяць тому зняли гіпс! 

Більше дурної ситуації важко було вигадати. Я сиджу навпочіпки, поруч розкидані речі, травмований учень і його батько, до якого я прийшла на співбесіду. Хотілося крізь землю провалитися, або просто втекти, але довелося тримати удар до останнього. 

– Мені здається, це нещасний випадок, можливо гальма відмовили… – я спробувала все пояснити, та продовження фрази застрягло в горлі. Я просто кліпала очима і взагалі втратила дар мови. Адже такого не могло статися в реальності! – Артем?! 

Кров кинулася мені в обличчя. Ми зустрілися поглядами і я помітила, як смикнулись його губи. Чесно кажучи, я часто згадувала Марченка, хоча й одразу відганяла такі думки. Після того як ми так “красиво” розійшлися, я його спочатку ненавиділа, потім зневажала, але через кілька років відпустила ситуацію. Сталося і сталося! Хлопець з багатої родини перекинувся до іншої, у якої теж грошей кури не клюють. Зате я не стала домогосподаркою, а отримала дві освіти і тепер не від кого не залежала. Ну майже… якщо не зважати на те, що саме до Артема я прийшла найматися на роботу. 

– Не забилися? – навіть якщо він і був в такому ж шоці, то тривало це недовго. 

– Ні… - я ухопилася за руку, яку Артем мені простягнув і встала, але він виявився занадто уважним. Моя зідрана долоня і кривляння при спробі встати на ногу не услизнули від уваги. 

– Пройдіть, будь ласка, в дім, я попрошу Галину вам допомогти, – Артем говорив спокійно, навіть холодно, а потім одразу перемикнувся на сина. – Даня, я чекаю! 

Хлопець повільно поворухнувся, потім так само неохоче встав і спробував підняти велосипед. При цьому він взагалі не дивився на батька і не проронив ні пари з вуст. Стояти поруч і втручатись у таке миле родинне спілкування я не мала ніякого права, а тому пошкутильгала до будинку, подумки лаючи себе за відсутність мізків. 

Марченко А. Є – адже збігалося все: прізвище та ініціали. Я ж це бачила, але ні, тобі Віка, треба завжди вляпатись в якусь халепу! Добре ще, що він від порога не сказав, що я прийшла запізно і репетиторка їм вже не потрібна. Виявився достатньо вихованим, щоб запропонувати помазати садна зеленкою! 

Я озирнулася. Даня досі сидів на бруківці і навіть не зробив спроби підвестися. Не треба мати великого розуму – він боявся прочухана в присутності чужої людини, тому я швидко штовхнула двері та сховалася з очей.  

Така поява репетиторки явно не вкладалась в нормальний сценарій. Я приготувалася давати хазяйці пояснення, але майже одразу назустріч вийшла жінка у фартусі. 

– Артем Євгенійович запросив мене почекати, - пробелькотіла я, не знаючи, у якого Сірка позичити очей. – Там Даня…

– Я бачила з кухні, – вона голосно зітхнула, а мені на щастя не довелося нічого пояснювати. – Хоч би цього разу обійшлося безе перелому, просто біда з цим хлопцем! Ви проходьте, сильно забилися? 

Я пішла слідом за своєю новою знайомою і всю дорогу до вітальні слухала безперервну балаканину. За дві хвилини вдалося дізнатись, що Даня мав вже два переломи – раз його зіштовхнули в підготовчій школі зі сходів, другий послизнувся у басейні. А Артем Євгенійович просто не встигає за всім слідкувати, хоча – яке щастя – цього разу він був вдома! 

– Я вам зроблю холодний компрес, – закінчила сповідь Галина. – А руку краще обробити хлоргексидином, тільки промийте водою з хазяйським милом. 

В мене було стійке відчуття, що я сама стала школяркою і опинилася під опікою бабусі. Галина крутилася навколо мене, а потім ще й приготувала чай з м’ятою та мелісою, бо він має заспокійливу дію. Я залюбки ще посиділа б тут перед тим, як втекти, але наш тет-а-тет порушила поява Артема.