Глава 1

Фіранки розчахнулися так несподівано, що я ледь не осліпла. 

– Спиш? – наче з іншого виміру донісся голос Олени. – Бурхлива ніч, сестричко, а де ж Вадим?

Якийсь треш!  Я потроху підвелася, відчуваючи себе зіркою у світлі театральних софітів. Або актрисою, яка грає в поганій мильній опері. 

– Ти з глузду з’їхала, котра година? – довелося прикрити очі рукою.

– Одинадцята! 

– А чого ти не на роботі, щось сталося? 

Я повільно опустила ноги з ліжка й почала шукати капці, але намацала лише один. Просто як в анекдоті про невдалий день – встаєш, а там лівий капець на праву ногу. 

– Забула документи, а заодно вирішила перевірити, як ти влаштовуєш особисте життя. Приємно знати, що можу прислужитися. Вадим майже ідеальний кандидат, чи не так? Але з однією маленькою поправочкою – він мій чоловік! 

– Припини репетувати! – від її крику починає боліти голова. – Під ліжком пошукай, чи в шафі, може він там ховається. 

Як же мене дістали її ревнощі! Не уявляю, як можна жити з жінкою, яка в кожній бачить суперницю, навіть коли й натяку на це немає. І я б ще зрозуміла, якби Вадим відносився до тих мачоменів, від яких втрачаєш волю, а так… Ні, він, звичайно, приємний, але геть не на мій смак. 

– Дуже смішно! – Олена наче тінь потягнулася за мною на кухню і закрила прохід, склавши руки на грудях. 

– А що, ні? Я лягла після третьої ночі, працювала над перекладом. Маю право поспати, чи в тебе питати дозволу? А коли пішов твій чоловік – на роботу, чи куди там, я гадки не маю, ясно! Постав камеру, якщо тобі так не йметься! 

Це просто дурдом. Після того як я повернулася додому, подібні концерти стали частиною повсякденного життя. Не найкращою! Навіть не знаю, як це припинити, бо Олена – моя сестра-близнючка і в її голові Вадим іноді нас плутає. Чи наші спальні, здається, такий сценарій сьогодні. 

– Ти ще мене будеш повчати, що робити! Вихляєш тут голим задом… – в її тоні прослизає презирство.

– Це піжама, Олено, на мені шорти! – я вже не жарт розізлилася. – Може у тебе питати дозволу, щоб зайти на кухню і випити вранці каву? Це і мій дім також, мама залишила квартиру нам обом.

Я схопила першу-ліпшу чашку, але вона наче зачарована вислизнула з рук і розлетілася на друзки. Дідько! Моя улюблена, з жабками. Та, яку подарували в універі, коли ще вчилася два роки тому. Мене вкотре взяли сумніви, що повернення додому було гарною ідеєю. 

Взагалі то я не збиралася приїжджати, але так сталось, що наша матуся вдруге вийшла заміж. В п’ятдесят дев’ять, хоча кажуть такого не буває, та ще й за іноземця. То ж в мене був мало не останній шанс побачити її на батьківщині, а не в Німеччині. 

“Я їду, а ви повинні підтримувати одна одну”, - мама хотіла, як краще, а я тоді подумала, що досить тулитись по чужих кутках. Все-таки рідний дім… Якщо так піде далі, одній з нас доведеться шукати квартиру і скоріше за все це буду я.

***

– Не звалюй з хворої голови на здорову! – пирхнула Олена. – Чому не сказати, що ти просто гарно влаштувалася? Платиш копійки за комуналку, не працюєш, ще й розставляєш пастки чужому чоловіку! 

Я кинула віник і залишки чашки розсипались по підлозі. 

– Олено, ти себе взагалі чуєш? Я працюю дистанційно, в тебе грошей не позичаю! 

– Ще б цього не вистачало… – її промова обірвалась на середині, бо телефон, покинутий на столі, раптово завібрував. Я тільки й встигла  помітити, що дзвонить якийсь “котик”. Вадим звичайно, хто ж іще. – Алло! Так, звичайно можу… 

Зміни з Оленою відбулися несподівані. Обличчя, червоне від злості, одразу просяяло і вона, нічого не пояснюючи, пішла до себе та закрила двері. 

– Чудово! Дякую, сестричко! Саме про такий ранок я сьогодні і мріяла! 

Я не знала що додати і просто повернулася до прибирання, але й тут на мене чекала засада. Виявилося, що сміттєвий пакет знову напханий далі нікуди, та ще й поза ним розкидані обгортки від шоколаду.  Постійний тригер, який не виходило ігнорувати – звичку Олени звалювати на мене всі неприємні обов’язки, бо я “не працюю”. Я так і залишилась стояти посеред цього гармидеру, подумки промовляючи не самі ввічливі слова, коли почула, як клацнув замок у вхідних дверях. Тобто вона ще й пішла по-англійськи! 

– А пакет зі сміттям не могла забрати? – мене аж трусонуло від такої поведінки сестри, але замість неї на кухні показався Вадим. 

– Вибач не зможу, машина чекає, – якось винувато промовив він, – Забіг на хвилину, термінове відрядження. 

– Проїхали! – я відмахнулася та сіла на табуретку, але зять теж чомусь не пішов, а сам вмостився навпроти на диванчику. 

– Знову? – він озирнувся, бо не вперше дивився наш “цікавий” домашній серіал. – Що цього разу? 

– Краще не питай! Ось бачиш, освоюю нову професію, буду шукати посаду прибиральниці, бо дистанційна робота не рахується! 

– Припини.

Було видно, що Вадиму ніяково, хоча він ніколи не ставав в сімейних розбірках на мій бік. Мабуть, хотів зберегти родину чи теж сподівався, що я не витримаю і сама поїду.

– А що, може ти знайдеш мені роботу за спеціальністю? – вирвалося  у мене раніше, ніж я подумала. – Тільки, благаю, не пропонуй сусідню школу, ще один рік нарад і батьків я не витримаю! 

– Та я й не збирався. До речі, ти вчасно нагадала, мій бос наче шукав вчителя для малого підготовити до школи. 

Я ковтнула вже холодної кави.

– Смієшся? Та зараз на кожному стовпі об’яви з подібними пропозиціями від педагогів всіх рівнів. Чи може йому треба кандидата наук?

– Про це не знаю, але я так чув, щось було неладно з тими, кого наш директор наймав. 

– Уявляю, – я відкинулася назад. – Треба танці з бубном, а дитину змушували вчитись. 

Ще й зарплатня така, що тільки на метро і пиріжки вистачить.

– Десять євро.

– Що? – в мене почалися від сміху коліки. – Це за місяць? 

– Ні, за годину. Віко, я не дуже в цьому розбираюсь, але здається непогана пропозиція.