Розділ 36 Тихі слова

Ніч була тиха.
Занадто тиха для її думок.
Марина лежала поруч і дивилася в темряву. Відчувала його тепло, його руку на своїй спині… і не могла заспокоїтись.
Серце билося рівно, але всередині щось не відпускало.
Вона знала — якщо зараз промовчить, то потім знову знайде причину не сказати.
Вона повільно провела пальцями по його руці.
— Ігор… — тихо.
Він не здригнувся.
— Ммм?
Ніби не спав. Ніби чекав.
Вона ковтнула.
Пауза затягнулась.
— Мені потрібно сказати.
Тиша між ними стала густішою.
Він не повернувся одразу.
Не поспішив.
Дав їй час.
Марина зібралася.
— Вікторія… — її голос трохи зламався. — Вона твоя.
І після цього стало зовсім тихо.
Не та тиша, коли нічого не відбувається.
А та, коли змінюється все.
Ігор повільно перевернувся на бік.
Подивився на неї.
Довго.
Не відводячи очей.
Марина не витримала першою.
— Я… — вона вдихнула. — Я тоді вирішила за тебе. Не спитала. Не почула. Просто… пішла.
Слова давались важко.
— Мені було боляче. І я злякалась, що знову так само. Що ти… такий самий.
Вона замовкла.
Він усе ще дивився.
Без різких емоцій.
Без театру.
Але вже не спокійно.
— І ти вирішила сама, — тихо сказав він.
Не як звинувачення.
Як факт.
Марина кивнула.
— Так.
Пауза.
Він провів рукою по обличчю, ніби щось для себе складаючи.
Потім знову подивився на неї.
— Дякую, що сказала, — сказав він тихо.
Марина завмерла.
Він трохи видихнув.
— Я знав.
Не пояснював.
Просто сказав.
— Але мені потрібно було почути це від тебе.
Тиша стала іншою.
Теплішою.
Але ще з відлунням болю.
Марина дивилася на нього, і в грудях щось стискалось.
— Ти не злишся?
Він усміхнувся… але не легко.
— Злюсь, — чесно сказав він. — Але не на тебе зараз.
І це було набагато сильніше, ніж якби він сказав “ні”.
Він протягнув руку і притягнув її ближче.
— Я більше злюсь на те, що нас тоді не вистачило, — тихо додав він.
Марина притиснулась до нього.
— Я втекла, — прошепотіла вона.
— Так, — відповів він.
І не пом’якшив це слово.
Але обійняв міцніше.
І в цьому було більше підтримки, ніж у будь-яких виправданнях.
Вона закрила очі.
— Я більше не хочу так.
— І не треба, — тихо сказав він.
Його рука повільно ковзнула по її спині.
Спокійно. Впевнено.
Наче ставлячи крапку там, де вона давно мала бути.
І цього разу ніхто не тікав.