Розділ 35. Залишись

Ігор приїхав трохи раніше й чекав біля будинку.
Коли Марина з Вікторією вийшли з під’їзду, він одразу зробив крок назустріч.
— Привіт найкрасивішим дівчатам, — сказав він тепло.
Вікторія засміялася.
— Я не дівчина, я принцеса!
Ігор удавано серйозно кивнув.
— Тоді привіт принцесі й її прекрасній мамі.
Марина усміхнулася.
— І які в нас сьогодні плани? — запитав він.
— Поки що ніяких, — відповіла вона. — Хотіли просто пройтися.
— Тоді маю пропозицію, — сказав Ігор. — Я по дорозі бачив одну ігрову кімнату. Кажуть, там великі батути й гірки. Можемо заїхати, якщо ви не проти.
Вікторія миттєво підняла голову.
— Там точно є батути?
— Є. І не один.
— Мам, поїдемо?
Марина подивилася на Ігоря. У його погляді не було тиску — тільки спокійна впевненість.
— Поїхали, — сказала вона.
Спочатку вони трохи пройшлися парком поруч. Повітря було свіже, дерева тихо шелестіли, під ногами шаруділо жовте листя. Вікторія бігала попереду, збираючи “найкрасивіші листочки для мами”.
Ігор ішов поруч із Мариною.
— Тобі личить такий день, — сказав він тихо.
— Який?
— Коли ти усміхаєшся без напруги.
Вона не відповіла, але усмішка стала ширшою.
У дитячій кімнаті Вікторія сміялася так щиро, що хотілося зберегти цей звук назавжди. Ігор грався разом із нею — не стояв осторонь, не спостерігав, а був поруч. Ловив, підхоплював, дозволяв перемагати.
Марина дивилася на них і ловила дивне відчуття.
Це виглядало природно.
Наче звичайний день сім’ї.
Дорогою додому Вікторія заснула.
Тихо. Спокійно.
Ігор зупинив машину біля під’їзду.
— Я допоможу, — сказав він.
Він обережно взяв маленького ангела на руки, але впевнено — ніби робить це щодня.
Вікторія притулилася до його грудей.
Марина дивилася на них.
І всередині розливалося тепло, яке хотілося зберегти.
У квартирі він поклав Вікторію на ліжко, поправив ковдру й легко провів рукою по її волоссю — природно, без зайвих рухів.
Марина стояла в дверях.
— Дякую, — сказала вона.
— За що?
— За прекрасний день.
Він кивнув.
На кухні Марина налила чай. Чашка в її руках ледь здригнулася, і він це помітив.
Ігор підійшов ближче. Повільно, даючи їй час.
Вона не відійшла.
Він підняв руку й обережно подушечками пальців торкнувся її щоки. Легко, ніжно провів по шкірі.
Марина затамувала подих.
Він дивився їй в очі.
— Я без вас не можу. І більше не хочу.
Слова були простими.
Але сильними.
Марина дивилася на нього й відчувала, як усе остаточно стає на свої місця.
Вона давно вже зробила свій вибір. Давно дозволила йому бути поруч. Вона чекала тільки цього моменту.
Вона підняла на нього очі.
— Залишись.
Одне слово.
Він нахилився повільно. Дав їй секунду.
Вона сама потягнулася до нього.
Поцілунок був обережним — але глибоким. Теплим. Довгим.
Без поспіху.
Без гри.
Поцілунок, у якому було все — їхні страхи, їхні втрати, їхній вибір більше не відпускати.
Його руки впевнено лягли на її спину. Марина притиснулася ближче.
Вона відчувала його тепло. Його силу. Його присутність.
Коли їм забракло повітря, вони повільно відсторонилися.
Він дивився на неї уважно, прямо.
— Я тебе кохаю, — сказав тихо.
Просто як факт.
Марина нічого не сказала.
Вона притиснулася до нього ще ближче.
І цього було достатньо.
Тієї ночі він залишився.
І обоє розуміли — сьогодні вони почали нову сторінку.