Розділ 34. Ближче, ніж здається

Марина вийшла з офісу, поправляючи ремінець сумки. Вечір був прохолодний, але м’який — той самий ранньоосінній, коли повітря свіже, а думки звучать чіткіше.
Ігор стояв біля машини. Не гортав телефон, не метушився. Просто чекав.
Вона підійшла.
— Давно чекаєш? — запитала спокійно.
Він ледь усміхнувся.
— Ні. Я знав, що ти скоро вийдеш.
У його голосі не було ні докору, ні напруги. Лише впевненість.
Вони сіли в машину й поїхали до садочка. Їхала тиша — не важка, не чужа. Та, у якій можна бути собою.
— Ти сьогодні виглядала втомленою, — сказав він раптом.
— Ти занадто уважний, — відповіла вона.
— Я просто дивлюся.
Вона не заперечила. І вперше це її не насторожило.
Біля садочка Ігор залишився в машині.
— Я почекаю тут, — сказав тихо.
Марина кивнула.
Коли вони повернулися разом із Вікторією, дівчинка одразу побачила його й широко усміхнулася.
— Ти приїхав!
— Приїхав, — відповів він і вийшов із машини.
Він не намагався зайняти місце поряд. Не перебивав. Просто слухав, як Вікторія захоплено розповідала про нову пісеньку в садочку.
Марина спостерігала за ними збоку.
Ігор дивився на Вікторію уважно. Спокійно. З тією внутрішньою впевненістю, яку не сплутаєш із випадковою симпатією.
Він уже знав.
Йому було важливо лише одне — почути це від Марини, коли вона буде готова.
Дорога назад минула швидко.
Коли вони зупинилися біля будинку, Ігор вимкнув двигун і вийшов разом із ними.
— Я проведу, — сказав просто.
Марина не заперечила.
Біля під’їзду він присів навпочіпки, щоб бути з Вікторією на одному рівні.
— До завтра? — запитав він.
Вона подивилася на нього серйозно, як уміють лише діти, які відчувають більше, ніж говорять.
— До завтра, — відповіла вона.
І раптом, зовсім несподівано, обійняла його.
Маленькі руки міцно обвили його шию.
Ігор завмер.
Серце на мить збилося з ритму.
Тепло — різке, несподіване — розлилося по всьому тілу. Ніби хтось тихо, без дозволу, зайшов у саме серце й залишився там.
Він обережно притиснув її до себе.
Без зайвих слів.
Марина стояла поруч і відчувала, як у грудях стискається щось велике й світле.
Це було більше, ніж просто жест.
Це було прийняття.
Ігор повільно відпустив Вікторію, провів рукою по її волоссю й підвівся.
Їхні погляди з Мариною зустрілися.
Він нічого не сказав.
Але в його очах було все.