Розділ 32. Після

Коли Ігор зупинив машину біля будинку, вечір уже зовсім стих.
Марина взяла Вікторію за руку, і вони повільно піднялися сходами. Донька була притихлою після прогулянки, сонною, інколи стискала її пальці міцніше — не з потреби, а з тепла. Марина відчувала це й ловила себе на думці, що саме заради таких дрібниць вона тримається.
У квартирі було тихо. Звичне світло, знайомі речі, спокій, який не потрібно пояснювати. Марина допомогла Вікторії перевдягтися, вклала її в ліжко, накрила ковдрою. Дівчинка зітхнула й майже одразу заснула — рівно, довірливо, з тим глибоким диханням, яке щоразу заспокоювало Марину більше за будь-які слова.
Вона ще кілька хвилин сиділа поруч.
Дивилася на обличчя доньки й думала не про день і не про втому. Думала про те, як несподівано легко сьогодні було поруч з Ігорем. Не радісно — ні. Не безтурботно. А правильно. Ніби щось усередині повільно ставало на свої місця.
Марина пройшлася квартирою, налила собі води, зупинилася біля вікна. Місто за склом жило своїм життям, а в ній росло відчуття, від якого не сховатися.
Я не зможу довго мовчати, — зрозуміла вона.
Не тому, що хтось змусить.
А тому, що поруч з’явилася людина, якій не хочеться брехати.
Ця думка не лякала. Вона була важкою — але чесною.

Ігор залишився в машині.
Він не поспішав їхати. Просто сидів, тримаючи руки на кермі, і дивився вперед. Перед очима знову й знову виникали ті самі картини: як Марина схиляється до Вікторії, як дівчинка щось шепоче їй, як між ними немає напруги — лише життя.
Мої, — подумав він і не став заперечувати цю думку.
Мої дівчатка.
Так він уже називав їх подумки — і відчував у цьому не мрію, а ясність.
Він знав: нікуди не дінеться від них. І не хоче. Не піде. Не зникне, як колись. Не зробить вигляд, що легше тримати дистанцію.
Цього разу він залишиться.
Не тому, що треба.
А тому, що вибрав.
І якщо правда прийде — він зустріне її. Спокійно. Гідно. Поруч.

Марина повернулася до ліжка Вікторії й ще раз поправила ковдру.
— Спи, моє сонце, — прошепотіла.
І раптом усвідомила: її тривога вже не про втрату. Вона про відповідальність за можливе щастя.
Марина лягла, заплющила очі й не стала проганяти думки. Дозволила їм бути. Дозволила вечору завершитися.
Правда не тиснула.
Вона просто чекала.
І Марина знала — момент близько.