Розділ 31. Коли стає тихіше

Вони йшли повільно.
Парк був майже порожній — кілька людей на відстані, приглушене світло ліхтарів і рівний вечір, у якому не хотілося говорити голосно. Вікторія йшла трохи попереду, час від часу зупиняючись, щоб щось роздивитися або поставити несподіване запитання.
Марина відчувала, як у ній поступово змінюється ритм.
День, наповнений поспіхом, роботою й напругою, відходив. Залишалася тільки ця хода — повільна, справжня.
Ігор ішов поруч. Не намагаючись скоротити відстань, не торкаючись, але так, що його присутність відчувалася постійно. Надійно.
— Вона дуже уважна, — сказав він тихо, дивлячись уперед, а не на Марину.
— Так, — кивнула вона. — Вона все помічає.
Ігор усміхнувся ледь помітно.
Він уже знав це.
Йому доводилося весь час нагадувати собі: не поспішати. Не дозволяти почуттям вирватися вперед. Але кожен крок поруч із ними двома відгукувався всередині теплом і болем водночас.
Це моє, — думав він.
І я втратив це колись.
Марина відчула його погляд, хоча він дивився не на неї.
— Ти сьогодні дуже тихий, — сказала вона.
— Я просто… намагаюся не злякати момент, — відповів він чесно.
Вона усміхнулася.
Не іронічно. По-справжньому.
— Дякую, — сказала вона після паузи. — За це.
Вікторія раптом обернулася:
— А ми ще будемо гуляти разом?
Марина затримала подих.
Ігор не відповів одразу. Подивився на неї — не питаючи дозволу, а чекаючи.
— Подивимось, — сказала Марина спокійно. — Якщо всім буде добре.
Вікторія кивнула, прийнявши це як щось абсолютно нормальне, і знову побігла вперед.
Ігор зітхнув ледь чутно.
— Мені добре вже зараз, — сказав він тихо. — Просто бути поруч.
Марина не відповіла. Але в грудях стало тепліше.
Вона зрозуміла:
він не намагається зайняти місце.
Він просто йде поряд — і цього достатньо.