Розділ 30. На відстані кроку

Робочий день закінчився пізно.
Марина вийшла з офісу втомлена, але з чіткою думкою — потрібно забрати Вікторію. Вечір був тихий, прохолодний, але приємний — такий, у якому легко дихається і не хочеться поспішати.
На парковці вона помітила Ігоря.
Він стояв біля своєї машини з ключами в руках, ніби вони просто збіглися в часі. Побачив Марину, кивнув і підійшов ближче.
— Привіт, — сказав спокійно.
— Привіт.
Між ними не було напруги. Лише коротка тиша — рівна, уважна, без потреби щось пояснювати.
— Якщо тобі зручно, — сказав Ігор, — я можу підвезти.
Без причин. Без підтексту. Просто пропозиція.
Марина на мить замислилася. Вона звикла все тримати під контролем, але цього вечора відчула: можна дозволити комусь бути поруч.
— Добре, — відповіла вона. — Дякую.
Він кивнув і відчинив дверцята.
Дорога минула спокійно. Місто за вікном повільно темнішало, а разом із ним сходила втома дня. Мовчання не тиснуло — воно було доречним.
Біля садочка Ігор зупинився і одразу вимкнув двигун.
— Я почекаю тут, — сказав тихо. — Не хочу втручатися.
Марина кивнула. Саме так було правильно.
Вона зайшла всередину і за кілька хвилин вийшла разом із Вікторією. Донька тримала в руках малюнок і щось захоплено розповідала, плутаючи слова від емоцій.
Коли вони вийшли надвір, Вікторія помітила Ігоря.
Він стояв біля машини, трохи осторонь, не наближаючись першим.
— Мам, а хто це? — запитала вона.
— Це Ігор, — спокійно сказала Марина. — Він нас підвезе.
Ігор зробив крок уперед і зупинився. Присів, щоб бути з нею на одному рівні.
— Привіт, — сказав тихо. — Радий познайомитись.
Вікторія подивилася на нього уважно, по-дитячому серйозно.
— Ти високий, — повідомила вона.
— Так, — усміхнувся він ледь помітно. — Але я стараюся бути обережним.
Вона подумала й простягнула йому малюнок.
— Це сонце. Воно велике.
Ігор узяв аркуш дуже обережно.
— Воно тепле, — сказав він. — Дякую.
Вікторія підійшла ближче до Марини, вже без настороженості.
Вони сіли в машину. Ігор поклав малюнок на панель перед собою — не відкладаючи його вбік, ніби той мав бути саме тут.
Коли машина рушила, Марина дивилася вперед і відчувала, як усередині повільно відпускає напруга, яку вона носила роками.
— Якщо у вас є трохи часу, — сказав Ігор спокійно, — можемо трохи прогулятися. Тут недалеко. Але тільки якщо вам зручно.
Марина подивилася у дзеркало заднього виду. Вікторія сиділа тихо, притискаючи рюкзачок до себе, і дивилася у вікно — спокійно, без страху.
— Можемо, — сказала Марина після паузи. — Недовго.
Вони пішли поруч — не близько і не далеко. На відстані кроку.
І Марина раптом зрозуміла: цього разу нічого не ламається.
Навпаки — усе складається так, як має бути.