Розділ 28. Коли стає тепліше

Ранок Марини почався з повідомлення.
Телефон завібрував ще до будильника. Вона кілька секунд дивилася в стелю, ніби прислухаючись до себе — чи не зникло вчорашнє відчуття тепла. Не зникло. Воно просто стало тихішим.
На екрані — Ігор.
«Доброго ранку. Дуже сподіваюся, що ти прокинулася спокійно. Я зранку подумав про тебе.»
Марина усміхнулася. Ледь-ледь, так, як усміхаються не губами, а грудьми. Вона не поспішала відповідати — дала собі кілька вдихів, кілька секунд тиші, в якій не було страху.
«Доброго ранку. Так, спокійно. Дякую, що написав.»
Вона відклала телефон і прислухалася. З кімнати Вікторії долинало рівне дихання. Донька спала. Дім був наповнений ранковою тишею — не пустою, а живою.
За кілька хвилин прийшло ще одне повідомлення.
«Я не хочу поспішати. Просто хотів, щоб ти знала — я поруч. Сьогодні і далі.»
Марина сіла на ліжку, притиснувши телефон до долоні. Ці слова не вимагали відповіді. Вони нічого не обіцяли й нічого не просили. Вони просто були — як тепла рука, покладена поряд, без дотику.
Ось так виглядає ніжність, — подумала вона.
Коли тебе не беруть — тебе бережуть.
Вона встала, пішла на кухню, поставила чайник. Звичайні рухи раптом стали легшими. У дзеркалі Марина побачила себе іншою — втомленою, але живою. Не закритою.
Коли Вікторія прокинулася, Марина обійняла її довше, ніж зазвичай.
— Матусю, ти тепла, — пробурмотіла донька.
Марина усміхнулася.
— Бо ранок добрий, — відповіла вона.
І вперше за довгий час це було правдою.