Розділ 27. Тріщина, крізь яку світло

Марина довго сиділа на кухні після того, як Ігор пішов.
Чай охолов, світло лампи різало очі, а в домі стояла тиша — така глибока, що в ній чулося власне дихання. Вона не рухалася, ніби боялася злякати те нове, крихке відчуття, яке оселилося всередині.
Не біль.
Не паніка.
Щось інше.
Вона звикла бути сильною. Звикла не просити, не чекати, не сподіватися. За ці роки навчилася жити так, ніби серце — це просто м’яз, а не місце, де може боліти й де може народжуватися надія.
Сьогодні воно знову нагадало про себе.
Марина повільно пішла до кімнати Вікторії. Донька спала спокійно, розкинувши руки, дихала рівно. Марина присіла поруч, обережно торкнулася волосся — так, ніби боялася розбудити не сон, а майбутнє.
— Я все роблю правильно… — прошепотіла вона, і вперше ці слова прозвучали не як впевненість, а як запитання.
Їй стало страшно.
Не за доньку — за себе.
Страшно знову відкритися. Страшно повірити і втратити. Страшно дозволити комусь бути поруч не на умовах контролю, а на умовах довіри.
Вона опустилася на підлогу, притулившись спиною до стіни. Сльози прийшли не одразу — спочатку перехопило горло, затремтіли руки, а потім вони потекли тихо, без істерики. Справжні.
— Я не хочу бути кам’яною… — прошепотіла Марина. — Я просто хочу, щоб було по-справжньому.
Вона згадала Ігоря. Його паузи. Те, як він не наближався надто близько. Як залишив простір і не намагався взяти більше, ніж їй було безпечно віддати.
Він не ламав, — подумала вона.
Він беріг.
Марина підвелася, витерла сльози, подивилася на себе в дзеркало. Очі були червоні, втомлені — але живі. Такі, якими вони не були давно.
Вона взяла телефон. Пальці тремтіли. Вона написала не одразу — стирала, починала знову, доки не дозволила собі бути чесною.
«Мені дуже страшно. Я плачу й не знаю, чи вистачить у мене сил. Але я більше не хочу тікати від тебе. Я хочу спробувати… повільно. Якщо ти справді готовий бути поруч.»
Повідомлення пішло.
Серце калатало так, ніби вона зробила крок у порожнечу. Вона чекала — не дивлячись на екран, ніби боялася відповіді.
Коли телефон нарешті завібрував, Марина затримала подих.
«Дякую тобі за це повідомлення. Воно для мене дуже важливе. Ти і Вікторія — ви для мене надто дорогі, щоб я поспішав або тиснув. Я готовий чекати стільки, скільки тобі потрібно. І я буду поруч — завжди. Не словами. Діями.»
Марина заплющила очі.
Сльози знову підкотили — але цього разу вони були іншими. Не від болю. Від полегшення. Від того, що її почули й не злякалися.
Вона не знала, що буде далі.
Не знала, чи вистачить сил.
Але вперше за довгий час відчула не тривогу, а тиху, обережну надію.
Тріщину, крізь яку почало проникати світло.