Розділ 26. Тиша між словами

Ігор приїхав того ж вечора, як і пообіцяв.
Він не писав зайвого, не уточнював, не поспішав. Просто зробив те, що сказав. Коли подзвонив у двері, надворі вже стемніло, а в домі було тихо — Вікторія спала.
Марина відчинила не одразу. Вона знала, що це він, ще до того, як підійшла. Серце билося рівно, але глибоко — так буває лише тоді, коли важливе поруч.
Ігор стояв на порозі спокійно. Не вторгався поглядом, не поспішав увійти.
— Якщо зараз незручно, — сказав він тихо, — я можу поїхати. Я не хочу порушувати твій простір.
У цих словах не було прохання. Лише повага.
Марина мовчки відступила вбік.
На кухні він сів не навпроти, а трохи збоку — залишаючи між ними простір, у якому можна було дихати. Його рухи були повільними, обережними, ніби він боявся налякати не її — момент.
Він подивився на неї уважно, тепло. Без напору.
— Я  про Лізу, — сказав Ігор. — І мені шкода, що вона з’явилася так. Ти не заслуговуєш на це.
Марина опустила погляд. Їй було несподівано легко чути це без пояснень, без захисту.
— Я не прийшов щось виправдовувати, — продовжив він. — І не хочу, щоб ти щось вигадувала. Я тут, щоб бути чесним.
Він зробив паузу. Дав словам осісти.
— Тоді я помилився, — сказав він тихіше. — Не тому, що пішов. А тому, що не залишився говорити. Я думав, що повага — це відступити. Тепер знаю: повага — це бути поруч, навіть коли складно.
Марина відчула, як у грудях щось теплішає. Не боляче. Не різко. Обережно.
— Я дуже боюся знову довіряти, — сказала вона чесно.
Ігор кивнув.
— Я знаю.
Він не простягнув руку. Не намагався скоротити відстань.
— Я не прошу довіри одразу, — сказав він. — Я прошу дозволу бути поруч. Повільно. Так, як тобі буде безпечно.
Марина підвела на нього очі.
— А якщо я не зможу? — запитала вона.
Ігор усміхнувся ледь помітно. Тепло.
— Тоді я почекаю, — відповів він. — Не тому, що мушу. А тому, що хочу.
Він підвівся, зупинився на мить біля столу.
— Я не зникну, — сказав тихо. — І я не тиснутиму. Просто знай: ти для мене важлива. Тут. Зараз. Без умов.
Він пішов так само тихо, як прийшов.
Марина залишилася на кухні одна. У домі було спокійно. Не порожньо — саме спокійно. Вона раптом зрозуміла, що вперше за довгий час не хоче закриватися.
І ця думка була схожа на ніжність.
До себе.
І до нього.