Розділ 25. Причини

Марина не сказала Ігорю про Лізу одразу.
Не тому, що хотіла щось приховати. Просто не була готова знову впускати її у своє життя — навіть у словах. Після тієї зустрічі в кав’ярні щось у ній змістилося, ніби спокій, який вона так довго вибудовувала, раптом став крихким.
Вона намагалася жити далі, як завжди.
Робота. Дім. Вікторія. Звичні ритуали, що тримали її на поверхні.
Але тривога не зникала.
Марина знала: Ліза не з тих, хто опиняється в маленьких містах без причини.
Ця думка поверталася знову і знову, не давала зосередитися. Вона ловила себе на тому, що прислухається до кожного дзвінка телефону, до кожного повідомлення, ніби чекала чогось неминучого.
Коли Ігор написав знову — коротко, стримано, без звичних теплих інтонацій — щось усередині стиснулося.
Вона тут через нього, — подумала Марина. І цього разу це вже не здавалося припущенням.
Тим часом Ліза сиділа в готельному номері й дивилася у вікно. Місто було тихим, майже порожнім. Нічого з того, що вона любила: жодного руху, жодної метушні, жодного відчуття важливості.
Ігор не відповідав.
Не так, як раніше.
Не одразу.
І не з тим тоном.
В офісі це відчули всі. Він поїхав — і не повернувся вчасно. На дзвінки відповідав сухо, без пояснень.
— Він ще не повернувся? — запитала Ліза між іншим, заходячи до кабінету.
— Ні, — відповіли їй. — Сказав, що затримується. Справи.
Справи, — повторила вона подумки.
Хтось кинув майже випадково:
— Здається, він у якомусь маленькому місті. Там, де новий контракт.
Цього вистачило.
Ліза не ставила більше запитань. Документи можна було надіслати електронною поштою. Робочі питання вирішувалися без її присутності. Але вона поїхала.
Не по роботі.
По контроль.
Вона їхала, бо вперше за довгий час відчула паніку. Відчуття, що ґрунт під ногами хитається. Що Ігор більше не там, де вона звикла його бачити.
І коли вона побачила Марину в кав’ярні, усе склалося в єдину картину.
Ось чому він тут, — зрозуміла Ліза.
Увечері Марина все ж написала Ігорю.
«Я сьогодні зустріла Лізу.»
Відповідь прийшла майже миттєво.
«Де?»
«Тут. У місті.»
Пауза затягнулася. Марина дивилася на екран, відчуваючи, як напруга повільно піднімається десь під ребрами.
«Я приїду,» — написав він нарешті.
«Нам потрібно поговорити.»
Марина відклала телефон і сіла, притиснувши долоні до скронь. Вона знала: ця розмова не буде легкою. У ній буде злість, недовіра, біль — усе те, від чого вона так довго намагалася триматися осторонь.
Але цього разу тікати вона не хотіла.
Бо тепер на кону було надто багато.
І назад дороги вже не було.