Розділ 24. Коли минуле не йде

Марина вийшла з офісу раніше, ніж зазвичай.
Проєкт був зданий, листи — відправлені, а до часу, коли потрібно було забирати Вікторію з садочка, залишалася майже пів година. Вона звернула з дороги й зайшла в невелику кав’ярню неподалік — просто випити кави, без поспіху, без планів.
У кав’ярні було тихо. Марина сіла біля вікна, обхопивши чашку долонями, і на мить дозволила собі нічого не вирішувати. Просто сидіти.
Саме тому зміна відчулася так різко.
Сміх за сусіднім столиком був легким. Трохи зневажливим. Надто знайомим.
Марина не поспішала обертатися. Вона вже знала.
Ліза.
Світла сукня, бездоганна зачіска, впевнена постава — ніби ці роки її не торкнулися. Вона виглядала тут так само недоречно, як і завжди поруч із життям Марини.
— От так зустріч, — сказала Ліза з усмішкою, яка не доходила до очей. — Не думала побачити тебе тут.
Марина повільно підвела погляд. Серце вдарило сильніше, але обличчя залишилося спокійним.
— Світ не такий великий, — відповіла вона рівно.
Ліза сіла навпроти, не питаючи дозволу.
— Особливо для тих, хто раптом зникає, — сказала вона тихо, уважно стежачи за реакцією.
Марина відчула, як напружилися плечі.
Вона не має жодного права це оцінювати, — чітко подумала вона.
— Те, що ти чогось не знаєш, не означає, що тобі мають це пояснювати, — спокійно сказала Марина.
Ліза ледь всміхнулася — вже інакше, обережніше.
— Я ненадовго, — продовжила вона, ніби між іншим. — Справи. Але деякі історії мають властивість повертатися.
Марина поставила чашку. Повільно. Усередині підіймалася злість — не різка, а холодна, зібрана.
— Якщо ти тут через нього, — сказала вона тихо, — то даремно.
Усмішка Лізи зникла на мить.
— Ти завжди була такою впевненою, — сказала вона. — Просто дивно, як легко ти зникла з його життя.
Марина подивилася прямо.
— Моє життя — не тема для твоїх висновків.
Ці слова прозвучали рівно. Остаточно.
Ліза мовчала кілька секунд, а потім злегка нахилила голову.
— Значить, не все минуло, — сказала вона повільно.
Марина підвелася.
— Мені час, — сказала вона. — І мені більше не цікаві твої натяки.
Вона вийшла з кав’ярні, не озираючись. Надворі повітря було прохолодним, але дихати стало легше.
До садочка Марина йшла швидко, збираючи себе докупи. Біля воріт Вікторія побачила її першою й побігла назустріч.
— Матусю!
Марина присіла, обійняла доньку стримано, як завжди на людях.
— Все добре? — запитала вихователька.
— Так, — відповіла Марина. — Просто трохи втомилася.
Лише вдома, коли двері зачинилися, вона дозволила собі притиснути Вікторію по-справжньому — міцно, без контролю, без страху.
І тепер Марина знала точно:
Ліза з’явилася не випадково.
І минуле знову шукає шлях у її життя.