Розділ 23. Коли правда болить

Марина прочитала повідомлення не одразу.
Телефон лежав на столі, екран давно згас, а вона все ще сиділа, не рухаючись. У квартирі було тихо — Вікторія вже спала, згорнувшись клубочком, притиснувши до себе улюбленого зайця.
«Я знаю про плітки. І про Лізу…»
Ці слова несли в собі щось небезпечне. Не виправдання — відкритість. А саме цього Марина боялася найбільше.
Вона відклала телефон і підійшла до вікна. За склом мерехтіли ліхтарі, хтось ішов додому, хтось повертався пізно, хтось чекав. Життя тривало — спокійно, ніби нічого не сталося.
А в ній усе стискалося.
Марина згадала Лізу. Її усмішку. Погляди. Слова, кинуті нібито між іншим, але надто влучні. Вона тоді повірила. Не перевірила. Не дала йому шансу пояснити.
Ти теж злякалася, — чесно сказала собі Марина.
Ти втекла.
Це усвідомлення було болючим. Бо роками вона будувала в собі образ жінки, яка все зробила правильно. Яка захистила дитину. Яка не повторила помилок.
А тепер з’явилася тріщина.
Вона сіла на край ліжка Вікторії, обережно прибрала пасмо з лоба доньки. Серце стиснулося від ніжності й страху одночасно.
— Я не маю права ризикувати тобою, — прошепотіла Марина. — Ніколи.
Але правда була в іншому:
вона боялася не за доньку.
Вона боялася знову довіритися.
Телефон знову опинився в її руках. Вона перечитала повідомлення ще раз. Повільно. Без захисту.
«Я не прошу пробачення словами. Я хочу довести діями.»
Марина заплющила очі.
Вона зрозуміла, що стоїть на знайомому роздоріжжі.
Втекти — легко. Вона вміла це робити.
Залишитися — означало ризикнути всім, що вона так довго будувала.
І вперше за багато років Марина не знала, яке рішення правильне.
Вона не відповіла того вечора.
Але й не заблокувала його номер.
І це було її маленьке, майже непомітне, але дуже важливе «можливо».