Розділ 22. Те, що не дає спати

Ігор не спав другу ніч поспіль.
Місто за вікном дихало рівно, байдужо, а в ньому все було навпаки. Він сидів у темряві, сперши лікті на коліна, і намагався скласти докупи те, що давно не вкладалося.
Він бачив Вікторію.
І цього було достатньо, щоб зрозуміти — минуле не закрите. Воно просто чекало.
Ігор злився на себе. За те, що тоді не пішов за Мариною. За те, що дозволив мовчанню замінити відповідальність. За те, що повірив чуткам, а не їй.
Телефон завібрував. Повідомлення від Андрія — його заступника й єдиної людини, якій він довіряв без пояснень.
— Ти виглядаєш так, ніби світ закінчився, — сказав Андрій, коли вони зустрілися наступного дня. — Розкажеш?
Ігор мовчав кілька секунд. Потім видихнув.
— Я втратив жінку. І, здається, доньку. Три роки тому.
Андрій не перебив. Лише кивнув — так, ніби чекав саме цього.
— Ліза, — продовжив Ігор. — Вона пускала плітки. Про Марину. Про те, що вона… не для серйозних стосунків. Я тоді не перевірив. Просто… відступив.
— Я це розкопав, — сказав Андрій тихо. — В офісі тоді багато говорили. Ліза хотіла повернутися. І не лише до тебе — до грошей, статусу. Марину боялася. Ти був іншим поруч із нею.
Ігор заплющив очі.
— Я їй повірив. Не Марині.
— Тепер питання не в Лізі, — відповів Андрій. — Питання в тому, чи зможе Марина повірити тобі.
Ігор кивнув.
— Я не прошу другого шансу одразу. Я прошу часу. І правди.
Він вийшов з офісу з дивним відчуттям — не полегшення, ні. Рішучості. Вперше за довгий час.
Я не виправдаю минуле, — подумав він.
Але я не зіпсую теперішнє.
Він написав одне повідомлення — коротке, чесне.

«Я знаю про плітки. І про Лізу. Я не прошу пробачення словами. Я хочу довести діями. Коли будеш готова — я чекатиму.»

І вперше за багато років заснув без алкоголю, без втечі — з думкою, що правда, навіть болюча, завжди краще за тишу.